Юліан Семенов - Міжконтинентальний вузол

якого він викликав у Білий дім, запропонував узяти на себе всю відповідальність і піти у відставку.

Ейзенхауер сухо відповів:

— Якщо я підпишу вашу відставку, то, таким чином, публічно визнаю: в цін країні править не народ, який обрав свого президента, а Ленглі, котре самовільно визначає політику Сполучених Штатів… На жаль, я не можу прийняти вашої жертви, Аллен… У цьому випадку ви примусили мене пожертвувати своїм чесним, солдатським ім'ям — в ім'я престижу цієї країни…

Ейзенхауер не міг забути тривалої наради в Білому домі напередодні вильоту до Парижа після того, коли Кремль зажадав від президента, — як необхідний крок перед початком переговорів, — офіційного вибачення за те, що сталося: літаки-розвідники роблять такі маршрути над територією дружньої держави лише перед запланованою агресією; з цим твердженням важко було не погодитись; як генерал, що планував висадку союзників у Нормандії, Ейзенхауер розумів справедливість вимоги росіян, але як президент великої держави насамперед мусив думати про протокол, в якому йшлося, — в цьому конкретному випадку, — про престиж Америки…

Він не забув, як увійшов до залу засідань «великої четвірки»; Ейзенхауер гадав, що, обмінявшись з російським лідером поглядом, він перший підійде до нього й простягне руку; це цілком можна було б вважати в якійсь мірі формою вибачення; він побачив обличчя російських міністрів Громика й Малиновського, які дивилися на нього очікувально, і в їхніх очах вгадувалася підштовхуюча доброзичливість; але Хрущов сидів, насупившись, голови не підвів, на Ейзенхауера навіть не глянув; усі спроби де Голля знайти компроміс успіху не мали, зустріч у верхах закінчилася не розпочавшись…

Повернувшись до Вашінгтона, Ейзенхауер відчув страшенну втому й уперше подумав про свій вік: боліло під лівою лопаткою й крутило коліна.

Він попросив помічника з'ясувати, хто ж по-справжньому стояв за розстрілом наради «великої четвірки»; так, звичайно, Даллес; але ж він лише виконує задумане, дістає рекомендації, не зафіксовані в жодному документі, й лише тоді запроваджує їх у життя.

Безумовно, всієї правди йому так і не довелось взнати, але певну інформацію він мав, і от зараз, перед тим як піти з Білого дому, дедалі частіше згадував той день, коли його солдати висадилися в Європі, й проразливо квилили чайки, і пахло йодистими водоростями, що лежали на сірому піщаному березі. Повільно ходячи по кабінету, Ейзенхауер став диктувати чорновик промови — прощання з нацією, так би мовити, політичний заповіт президента:

— Ми не можемо не признатися самі собі в тому, що в країні визріла якісно нова сила, — глухо говорив Ейзенхауер, раз у раз поглядаючи на червону лампочку індикатора в диктофоні, — яку я визначаю як воєнно-промисловий комплекс. Це незрима, спрямована сила, позбавлена дару історичної перспективи і служить своїм хвилинним інтересам, але зовсім не думає про те, до чого вона може привести не тільки Америку, а й усе людство, якщо її концепція переможе в цій країні…

Темп — II

Генерал Сергієнко повернувся на площу Дзержинського з наради в Кремлі дуже пізно; полковник Груздєв чекав його в приймальні; мовчки простяг червону папку з грифом «цілком таємно».

Сергієнко уважно переглянув інформацію; серед ста двадцяти телефонів, по яких могли дзвонити розвідники ЦРУ (довідку вже підготували, імовірності вичислили на комп'ютерах), підкреслив два прізвища, одне з них двічі: професор Іванов, провідний спеціаліст з ракетної техніки. Підстави для цього були: в Кремлі тільки-но повідомили, що американська сторона висловила згоду продовжити в Женеві припинені — аж ніяк не з вини Радянського Союзу — переговори про обмеження стратегічних озброєнь.

… Вночі, через вісім годин після роз'їзду розвідників ЦРУ по Москві, було зафіксовано вихід в ефір передачі Мюнхенського розвідцентру; розшифруванню, певна річ, вона не піддавалась.

Вранці Сергієнко викликав Груздева.

— Я вам потрібен, товаришу генерал? — спитав той, заходячи до кабінету.»

Сергієнко, всміхнувшись, перепитав:

— «Я вам потрібен?» Запитання таїть у собі певну безвихідь сімейної трагедії. Де Славін? Якщо вас не обтяжить моє прохання, пошукайте його, він мені дуже потрібен, — справу з професором Івановим я маю намір доручити йому. Сьогодні ж…

«Не треба плакати в морі»

Ірина Захарова, подруга Славіна, неждано-негадано одержала відгул, півтора тижні, й вилетіла в Піцунду, до Алябрика, в пансіонат «Апсни».

Кожного ранку вона спускалася на пляж, до самого моря, зеленого, прозорого, й лежала нерухомо, відчуваючи, як сонце стягує шкіру; могла цілий день пектися і ніколи не обгоряла, — засмага була шоколадна, рівна; «ти моє гогенівське диво, — жартував Славін, — ніжність моя…»

Перші дні вона зразу ж засипала під монотонний, заколисуючий плескіт моря працювати доводилось із «захльостом», особливо над дисертацією; потім стала брати з собою книжку: чомусь надумала вчити італійську; дуже сподобалось, як там вимовляють «прего» — «будь ласка»; Славін якось сказав їй: «Ти живеш деталлю, часом це небезпечно, люба моя, ризикуєш пропустити головне».

На четвертий день біля неї примостилися чоловік і жінка з маленькою дівчинкою: худорлявий, мовчазний чоловік і жінка з красивою сивиною. Ірина краєчком ока спостерігала, як та робила гімнастику, дуже стомливу, не менше години; «От молодець, мабуть, уже під сорок, а як прекрасно збереглася, чудова фігура, тримається, не розповзлася — це ж трагедія багатьох жінок…»

Після гімнастики жінка довго плавала вздовж берега, а потім бавилася з маленькою, кидаючи їй великий гутаперчевий м'яч; дівчинка верещала від щастя, ганялася за м'ячем по пляжу; якось спіткнулася об Ірину, впала на неї; обнявши м'яке піддатливе тільце — лопаточки, наче крильця, й Ірина відчула особливий дитячий запах: молоко й квіткове мило; справжня втіха…

— Як звати вашу донечку? — спитала Ірина, піднявши маленьку перед собою.

— Це онука, — всміхнулася моложава жінка. — Машенька.

Ірина поцілувала дівчинку, неохоче випустила її з рук, — така довірлива ніжність, — і рантом подумала: «А я ж молодша за цю бабусю лише на шість років. Ну, на сім, щонайбільше… А в мене немає такого маленького, ніжного чуда… І, судячи з усього, не передбачається…»

… Останні слова здалися їй такими жахливими, що вона схопилася з лежака й кинулася в море; плавала вона професіонально; колись виступала по першому розряду; відмахавши кролем метрів двісті, перевернулася на спину: «Мені ще не вистачало в морі плакати…»

«Будь-яке розставання — це трошечки смерть…»

— Отже, тепер можете частувати тільки пивом? — усміхнувся Славін. — Будинок літераторів включився у всенародну боротьбу за тверезість?

— Ще й як, — відповів Степанов. — І літератори також. Але по-різному: плакальники почали більше, ніж колись, стогнати, що пияцтво на Русі пішло від Петра, — віддав, мовляв, на поталу чужоземцям святині, до нього всі, як один, були непитущими;