Ден Браун - Код да Вінчі

галереї, і на всій землі була лише одна людина, якій він міг передати смолоскип. Соньєр оглянув стіни своєї розкішної в’язниці. Люди на картинах найславетніших художників усміхалися йому, як старі друзі.

Долаючи біль, він зібрав усі свої сили й винахідливість. Відчайдушне завдання, яке він має виконати, потребуватиме від нього кожної секунди тих хвилин, які йому лишилися.

Розділ 1

Роберт Ленґдон повільно прокидався.

У темряві дзвонив телефон — незнайомий деренчливий звук. Він навпомацки знайшов нічник і ввімкнув його. Примружившись у його світлі, побачив розкішну спальню зі старовинними меблями вісімнадцятого століття, розписами на стінах і величезним ліжком червоного дерева під балдахіном.

«Де я?»

На жакардовому купальному халаті, що висів на спинці його ліжка, він побачив монограму Готель «Ріц» Париж.

Поступово туман розсіювався. Сівши на ліжку, він глянув у дзеркало на всю стіну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний і перевтомлений, зазвичай яскраві сині очі зараз були бляклі й каламутні. На його міцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помітно виділялася на тлі його густого чорного волосся.

Він підняв слухавку.

— Алло!

— Мсьє Ленґдон? — озвався чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Ошелешений Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. Було 00:32. Він спав лише годину й почувався смертельно втомленим.

— Це портьє, мсьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. І наполягає на зустрічі.

Ленґдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це міг прийти до нього? Перед його очима був зім’ятий плакат на столику поряд.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ

ласкаво запрошує

на зустріч із Робертом Ленґдоном,

професором релігійної символіки,

Гарвардський університет, США

Ленґдон застогнав. Його книга про релігійне малярство та символіку несподівано зробила його відомим у світі мистецтва, і сьогоднішня лекція — слайд-шоу про поганські символи, приховані у камінні Шартрського собору, — очевидно, розгнівала деяких консервативно налаштованих слухачів. Імовірно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати.

— Вибачте, — сказав Ленґдон, — але я дуже втомився…

— Але мсьє, — поспіхом і пошепки заговорив портьє, — це дуже поважний чоловік. Він уже вирушив до вашої кімнати.

Тепер Ленґдон остаточно прокинувся.

— Ви спрямували когось просто до мене?

— Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опір владі й затримувати її.

— Та хто ж це?

Але портьє вже поклав слухавку.

Тієї самої миті у його двері постукав важкий кулак.

Ленґдон виліз із ліжка. Його ноги по кісточки занурилися в пухнастий килим. Він накинув готельний халат і рушив до дверей.

— Хто там?

— Містер Ленґдон? Мені треба поговорити з вами, — чоловік розмовляв англійською з акцентом, голос був різкий, владний. — Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управління Судової поліції.

Ленґдон остовпів. Чого б це Судова поліція, французький аналог ФБР, зацікавилась ним?

Він відчинив двері на кілька дюймів, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловік був стрункий, одягнений у синю уніформу.

— Я можу увійти?

Ленґдон вагався, почуваючись невпевнено.

— Що все це означає?

— Мій капітан вимагає вашої експертизи в одній приватній справі.

— Зараз? — заперечив Ленґдон. — Але ж уже ніч!

— Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустріч із куратором Лувру цього вечора?

Ленґдон відчув тривогу. Він та легендарний куратор Лувру Жак Соньєр домовлялись про зустріч після лекції, але Соньєр так і не з’явився.

— Так. Звідки вам про це відомо?

— Ми знайшли ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним нічого не сталося?

Агент важко зітхнув і просунув йому через вузьку щілину у дверях поляроїдний знімок. Глянувши на фото, Ленґдон здригнувся.

— Це фото було зроблено менше як годину тому. У приміщенні Лувру.

Коли Ленґдон роздивився як слід дивний знімок, його недавнє обурення швидко змінилося шоком.

— Ми сподіваємося, ви б могли допомогти нам зрозуміти, що сталося, зважаючи на ваше знання символіки та ваші наміри зустрітися із Соньєром.

Жах, який відчув Ленґдон, не минав.

— Цей символ, — заговорив він, — і як дивно це тіло…

— Розміщено? — закінчив фразу агент.

Ленґдон кивнув, знову здригаючись від споглядання світлини.

— Не можу уявити, хто б міг зробити таке.

Обличчя агента було похмурим.

— Ви не зрозуміли, мсьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цьому фото… — він зробив паузу, — мсьє Соньєр вчинив сам.

Розділ 2

За милю звідтіля величезний альбінос на ім’я Сайлас входив у центральну браму розкішної резиденції на вулиці Лабрюєра. Він носив на стегнах ланцюг із шипами, так звану волосяницю. Всі справжні послідовники «Шляху» носили на собі цей пристрій: шкіряний пояс із металевими колючками, які спричиняли біль — як вічне нагадування про страждання Христа на хресті. Його душа раділа, що він служить Господу.

Сайлас увійшов до вестибюля і тихо рушив сходами нагору, щоб нікого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Він зайшов, причинивши за собою двері.

Кімната була спартанська: дерев’яна підлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за ліжко. Цього тижня тут, у Парижі, він у гостях, а його постійний притулок був у Нью-Йорку.

«Господь дав мені притулок і мету життя».

Цієї ночі Сайлас нарешті відчув, що почав повертати свій борг. Заквапившись до шафки, він витяг із нижньої шухляди мобільний телефон і подзвонив.

— Так, — відповів чоловічий голос.

— Учителю, я повернувся.

— Говори, — наказав голос, який, здається, був радий чути його.

— Всіх чотирьох уже нема. І сенешалів, і Великого магістра.

Далі була пауза, ніби для молитви.

— То ти, я так гадаю, маєш якусь інформацію?

— Всі четверо казали те саме. Не змовляючись, — Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця інформація, яку він витяг зі своїх жертв, шокуватиме. — Учителю, всі четверо підтвердили існування легендарного наріжного каменя.

Він почув у слухавці дихання, яке свідчило про схвильованість Учителя.

— Наріжний камінь…

Згідно з переказами, братство створило мапу з каменя — наріжний камінь — плиту, на якій вирізьблено координати найбільшої таємниці братства: таємниці такої могутньої, що її захист, власне, і є сенсом його існування.

— Коли ми заволодіємо наріжним каменем, — прошепотів Учитель, — ми просто зробимо ще один крок.

— Ми ближче, ніж ви думаєте. Наріжний камінь тут, у Парижі.

— У Парижі? Не може бути. То було б занадто просто.

Сайлас відновив усі події того вечора… як усі чотири жертви за мить до смерті, як розповідав Сайлас, повторювали одне й те саме: наріжний камінь надійно заховано в одній зі старовинних паризьких церков, а саме у церкві Сен-Сюльпіс.

— У Божому храмі! — вигукнув Учитель. — Як вони насміялися з нас!

— Що вони й робили протягом століть!

Учитель замовк, аби