Антон Ейне - Лайно трапляється, Антон Ейне

— Ох, пробачте, — сконфужено прокашлявся Себерг. — Я гадав, усі в курсі, що це. Це… дійсно лайно. Дев’яносто шість пакетів людських фізіологічних відходів, які залишили наші експедиції з шістдесят дев’ятого по сімдесят другий роки. Їм було треба більше місця та корисної ваги для місячного ґрунту, тож вони й скинули баласт. Пробачте за каламбур, шефе.

Лайно. Тут вже не до недолугих жанрів Себерга. Доктор Дароффскі раптом відчув холод, що пробіг тілом. Здається, прибульці сприйняли розкидані фекалії землян як образу. А що як у їхній культурі це виклик, оголошення війни?

Невже так важко було прибрати за собою? Треба ж було залишити цей непотріб для розвиненої цивілізації з дальніх дален. Ось вам і вся дипломатія. Обісралися при першому ж контакті.

Нормальні люди навіть за собаками з пакетиками ходять, а тут таке… Джон не міг знайти правильні слова, щоб відповісти зеленому.

— Нам дуже шкода, якщо це спричинило вам якісь незручності. Будь ласка, не сприймайте це як прояв негостинності.

Незручну паузу заповнив голос Кена, що швидко додав:

— NASA оголошували конкурс щодо утилізації відходів, але навіть запропоновані кілька мільйонів не допомогли розв’язати цю проблему.

— То це дійсно ваше? — перепитав кристалоїд.

— Так, наше, — лаконічно підтвердив Джон, подумки скрегочучи зубами, червоніючи та блідніючи від сорому та страху.

Краще б це була зміна Йосіди й саме йому доводилося вичерпувати ці кляті купи лайна. Яка ганьба! І заради цього він будував свою кар’єру? Це… це було жахливо. Повне фіаско. Все людство щойно публічно перед усією спільнотою розумних рас ткнули носом у власне лайно. І особливо та особисто його, Джона Дароффскі, що втілював це саме людство перед кристалоїдами та отим зеленим.

— Ми так і подумали, — продзвенів зелений, а мелодійний жіночий голос переклав це англійською. — Саме тому й не стали чіпати це.

— Ви неймовірно мудра раса, — напевно, люди сприйняли б це за цинічне знущання, але що, в біса, ще міг він відповісти на це чужинцям?

Зелений так і залишався у формі друзи, а зображення пакета з екскрементами ганебно височіло над площею на радість журналістам. Дев’яносто шість пакетів із фізіологічними відходами. Який лютий сором!

— Ми так і поміркували, що не варто чіпати це, якщо воно ваше, — запевнив зелений кристалоїд. — Як ваша культура ставиться до тих, хто бере чужі речі?

У Джона запаморочилося в голові від якогось відчуття нереальності того, що відбувалося. Він не бачив жодного зв’язку між питаннями представника інопланетної делегації. Але дотримувався протоколу й відповідав чесно, обачно дозуючи інформацію.

— Ми засуджуємо подібні дії, — обережно відповів він, але зрештою вирішив додати: — Бувають окремі індивіди, що порушують такі соціальні норми, тож ми намагаємося виправити їхню поведінку. Але мушу запевнити вас, що для всього нашого суспільства це неприйнятно.

По тілу зеленого прокотилося золотаве світіння. Знати б ще, що воно означає.

— Ми раді дізнаватися, що наші народи поділяють однакові цінності, — зелений видав чергову порцію передзвону. — Це запорука плідної співпраці та міцної дружби майбутнього.

— Ми теж раді, що маємо багато спільного з вашим народом.

Джон розумів, що розмова про цінності є доволі спірним підґрунтям для порозуміння, але не міг перевести розмову на якусь більш нейтральну тему.

— Ми знайшли шість точок, де це зберігається, — здавалося, зелений не бажав залишати тему, яка змушувала землян відчувати сором. — І в усіх точках це все ваше?

Можливо, кристалоїди не такі вже й доброзичливі. Певно, їм доставляє задоволення знущатися з менш розвинених цивілізацій, цькувати їх і спостерігати їхню агонію від безперервного публічного приниження. Це якийсь міжрасовий булінг, хай їм грець.

— Так, усе наше, — приречено промовив Джон, мріючи помінятися місцями з Йосідою.

— Це вражає, — продзвенів кристалоїд.

— Так, ми розуміємо, — Йосіда вже, певно, зробив би харакірі чи сепуку, чим би вони не відрізнялися, а Джон був готовий провалитися до самого центру Землі, щоб остаточно згоріти там від сорому.

Зелений змінив форму на щось подібне до скляного слимака й рухався з боку в бік, поки не завмер стовпчиком із декількох кристалів. На яскравому сонці він здавався величезним скупченням смарагдів. Найбільшим, що бачило людство.

Лайно та смарагди. Якщо й бувають більш несумісні теми, то Джон не міг собі таких уявити. А зелений несмарагдовий перемовник від прибульців видав чергову порцію передзвону, що змусила Джона хапатися за залишки свідомості.

— Ми розуміти, що наші стосунки з вашими ще не надто близькі для такого. Але чи не будете ви настільки люб’язними, щоби продати нам частину ваших запасів?

Ну ось ми й дійшли до жирної червоної крапки в дипломатії. Ось той момент, якого завжди боялися всі, коли йшлося про перший контакт. Що навіть якщо нас не знищать чи захоплять, то можуть відібрати у нас всі життєво необхідні ресурси.

То що вони хочуть? Наші корисні копалини? Воду? Так, вода, скоріш за все, є для них цінним ресурсом. Повітря? Ні, навряд чи вони дихають киснем. Хоча для передачі звуку їм потрібне середовище — атмосфера чи рідина. Але…

— Ми завжди відкриті до перемовин про взаємовигідну співпрацю, — нейтральна відповідь, якою мають пишатися боси Джона та уряди, що санкціонували цю зустріч.

— Добре. Це є дуже обнадійливо добре, — по тілу зеленого знову пробігла та хвиля золотавого сяйва. — Ті зразки ферментованої високоорганічної суміші. Яка була б ціна за, скажімо, чверть того об’єму, що ви тримаєте на супутнику для витримки та ферментації? Місяць, так ви його називаєте. Але тримаєте не місяць, а сімнадцять з половиною тисяч циклів. Це вражає.

Джон остаточно втратив зв’язок із реальністю. Про що взагалі дзвенить ця смарагдина? Які цикли чого? Йому здавалося, що він увімкнув фільм із середини й не розуміє діалогів, бо забагато пропустив.