Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

Творчість визначного радянського письменника-фантаста О. Р. Бєляєва користується величезною популярністю серед молоді. Читачі добре знають такі його науково-фантастичні романи та повісті, як «Людина-амфібія», «Аріель», «Зірка КЕЦ», «Голова професора Доуеля» та інші. Проте ряд творів письменника друкувався свого часу лише в періодичній пресі, окремими виданнями не виходили, і читачі їх майже не знають.
У збірку «Небесний гість» ввійшли саме такі незаслужено забуті твори О. Р. Бєляєва. Тут вміщено, зокрема, науково-фантастичну повість «Небесний гість» та кілька маловідомих науково-фантастичних оповідань, присвячених найрізноманітнішим науковим проблемам.
Усі ці твори О. Р. Бєляєва, безперечно, становлять інтерес для любителів фантастики та пригод.

Художнє оформлення В. М. ІГНАТОВА

Легкі, веселі, неначе зіткані з блискотливих вогнів стоповерхові хмарочоси гасли один за одним і ставали схожими на чорні, похмурі, важкі скелі. Діловий день минав. Трести, банки, торгові компанії, контори кінчали роботу. Хмарочоси порожніли, вмирали, темнішали. Зате нижні поверхи будинків заблищали ще яскравіше величезними вітринами та світловими рекламами магазинів. Оживали кіно, бари, ресторани.

Їхні різнобарвні вогні шаленіли, стрибали, зміїлися, перекидались, підморгували, ганялись один за одним, збиралися докупи, розсипались…

По вулицях темною лавиною повільно рухались автомобілі, по тротуарах — суцільні потоки людей.

Гуркотіла підземна залізниця, гуділи автомобілі, гарчали, завивали й верещали радіореклами, гриміли джази ресторанів та кіно, рокотів багатоголосий натовп.

Саме в цю пору найбільшого вуличного руху з дверей численних редакцій та контор газет з галасом, гамором і гиком вибігали, розмахуючи свіжими газетними аркушами, табунці хлопчаків. Їхні дзвінкі голоси лунали так пронизливо, що заглушали гомін натовпу.

— Небесний гість! — кричали газетярі. — Загибель Землі!

— Невідома планета летить назустріч земній кулі!

— Земля падає на зорю!

— Марсіани оголосили Землі війну!

Газети швидко розкуповували. Хлопці не встигали бігати до контор по нові паки.

Люди читали за столиками кафе, у вагонах та автомобілях, читали на ходу, натикаючись одне на одного і налітаючи на ліхтарні стовпи.

Не минуло й півгодини, як усе місто знало про незвичайну новину.

Ніби з-під землі виросли люди з любительськими телескопами, старовинними підзорними трубами і навіть театральними біноклями. Дивно, скільки підзорних труб знайшлося в цьому місті.

— За п'ятдесят центів ви можете цілу хвилину милуватися зорями.

— Політ у небо! Дешево й безпечно! Лише двадцять центів!

— Хто хоче подивитись на небесного гостя? Долар за три хвилини.

Та глядачі марно напружували зір: бачити небо заважали вогні міста, а там, де його можна було спостерігати, всі зірки здавались однаковими. Ні страховинного «чужоземного сонця», ні жахливої кошлатої комети ніде не було видно. Небо спокійне, мовчазне, як завжди.

Проте уми вже було збудоражено. Жителі міста-гіганта, які давно забули про існування неба, раптом згадали про нього. Виявилося, хмарочоси, біржі, акції, люди, сейфи, кіно та все інше летять разом із Землею в нескінченному небесному просторі, і доля Землі може залежати від того, що діється в небі.

Люди вже не сміялись. Бульварні газети, звичайно, прибріхували, як завжди, хлопчаки-газетярі — ще більше. Але те, що якесь небесне тіло летить назустріч Землі, було, очевидно, фактом. Подробиць ніхто не знав, і невідомо було, чим усе це скінчиться.

Світ охопила тривога…

— В обчисленнях помилки бути не могло. Я перевіряв двічі, Архімед — тричі. Олена загинула. З нею трапилась якась катастрофа, — ніби в гарячці говорив Іван Іванович і дивився па стареньку дружину невидющими очима.

Іван Іванович Тюменєв, шістдесятилітній, але ще бадьорий старик, та його дружина Олена Гаврилівна сиділи на широкій веранді. Далеко внизу, під кручею, виблискувала річка, по той бік річки височіли порослі хвойним лісом гірські хребти.

Сонце заходило. Тепле повітря було насичене запахом смоли.

Тюменєв тяжко зітхнув.

— Пора!

Підвівся, зійшов з веранди і попрямував гірською лісовою стежкою, що зміїлася між товстими соснами, піднімаючись все вище, до лісистого хребта Кано, де стояли білі будівлі та башти обсерваторії. На західному схилі виднілась кругла башта С. П. Глазенапа — найдавніша абастуманська обсерваторія.

Коли Тюменєв підійшов до башти, вже зовсім смеркло.

Він піднявся на три східці й відчинив двері. Всередині башти було темно й прохолодно. У щілині, на фоні зоряного неба, темніла труба великого телескопа, спрямованого вгору, як ствол зенітної гармати.

Було тихо. Тільки звичне вухо вловлювало цокання годинникових механізмів та з суміжної з баштою лабораторії долинав спів племінника Тюменєва — Олександра Павловича Турцева, якого в сім'ї називали Архімедом за його надзвичайні математичні здібності.

Тюменєв навпомацки знайшов на стіні вимикач і повернув його. Спалахнула маленька лампочка під зеленим абажуром і освітила крісло, що стояло біля окуляра рефрактора. Іван Іванович підійшов до телескопа, потер руки, сів у крісло, готуючись до роботи. Телескоп уже кілька днів було спрямовано в одну точку неба — коло зорі Гамма Великої Ведмедиці.

— Архімед! — гукнув Тюменєв, і в куполі гучно віддалось луною: «…мед».

Спів у лабораторії стих, і почулося протяжне:

— Га-а?

— Знімок вийшов?

— Вийшов, — долинула відповідь.

— І?..

— Не знаходжу, — сказав племінник і знову замугикав пісню.

— Шукай гарненько! — гукнув Тюменєв, припавши оком до окуляра — і зразу ніби одірвався від Землі й перенісся за десятки трильйонів кілометрів у знайомий зоряний світ.

Раптом професорові здалося, що він бачить блискотливу порошинку-зірочку, не позначену на зоряній карті. Ні, це в очах двоїться.

— Здрастуйте, Іване Івановичу! — почув Тюменєв голос молодого астронома Аркусова. — Ну що, не знайшли?

Професор мовчки хитнув