Юлія Лавошник - Повернутись назад, Юлія Лавошник

        Від думок про песика і дому мене відволікло дещо, на що я натикнулась обмацуючи чергове дерево. Місяць світив так, що вже майже все було видно, як би не туман, бо зір вже пристосувався до темряви, але я все одно намагалась йти торкаючись дерев, в надії на якомусь з них знайти хоч якісь задатки рослинності. Але цього разу я наткнулась на щось грубе, щось, що пошкодило дерево. Я почала прощупувати це пошкодження, воно було довге і йшло по діагоналі,  а ще виглядало так, наче це продерли чимось. Другою рукою я намацала ще одне таке пошкодження але менше, а потім ще одне, паралельне цим, я не могла збагнути що воно, особливо тому, що не сильно могла розгледіти. А потім в мене наче волосся стало дибки через усвідомлення, мурахи пробігли шкірою, а серце наче пропустило удар. В голові склалась картинка того, що я намацала, і здається то були подряпини. Якийсь звір залишив їх на дереві. А який звір міг залишити сліди таких розмірів? Тільки ведмідь. І чого б це я вирішила, що я в безпеці знаходячись в лісі серед ночі. Якщо в моєму регіоні немає ведмедів, то це ще нічого не значить, адже таких дерев в моєму регіоні теж не росте.