Юлія Лавошник - Повернутись назад, Юлія Лавошник

Вона прокинулась у незнайомому місці, вночі і посеред лісу. Що це? Злий розіграш від колег, або невдала спроба вбивства? Меланія ще не знає, бо не пам'ятає навіть власного ім'я. Спроба знайти найближче поселеня призвела до того, що вона натрапила на невідомого монстра, якого не повинно існувати в реальному світі. То де ж вона опинилась? І хто цей чоловік, що радіє її появі наче мані небесній? Вибір не великий, і щоб вижити і повернутись назад, їм потрібно об'єднати зусилля і співпацювати, бо він хочаб знає де вони знаходяться, хоч сам і не пам'ятає більшість свого життя.

Розділ 1

Лавошник Юлія

 

Повернутись Назад

 

Розділ 1

 

Коли я прийшла до тями, зрозуміла, що щось точно пішло не так. Моя поза була незручна, одяг добіса заважав, голова боліла наче  я напередодні дуже багато випила зайвого, або знову настав якийсь ретроградний меркурій, чи магнітні бурі. Як же вони вже задовбали! До тридцяти я навіть не звертала на це увагу, а тепер кожного разу в новинах коли чую прогнози, розумію, що час запастись таблетками від головного болю, бо інакше буду не в стані нормально жити. Але незважаючи на це все разом взяте, я змусила себе відкрити очі, адже нарешті прийшло усвідомлення, того, що я знаходжусь навіть не в помешканні. Подув вітер, і в той же час зашуршали і заскрипіли дерева, тхнуло сирістю, а ще відчувався запах землі і хвої. 

Коли я відкрила очі, то скрізь була тільки непроглядна темрява, і лише після того, як я їх протерла і сконцентрувалась, розгледіла обриси дерев і повний місяць, що світив крізь них. Але в очах все одно було наче мутно, хоч на зір я і не скаржилась до цього моменту, і тільки згодом я збагнула, що це не з очима біда, а туман огорнув землю.

– Куди мене занесло? – спитала я темряву, і почула, що голос в мене був хриплий, наче я тиждень ні з ким не розмовляла. Але ж я вчора точно з кимось говорила на роботі. Точно говорила? А чи точно це було вчора? ….

Мене почала огортати паніка, серце калатало як скажене, від чого головний біль тільки посилився, я не могла згадати де я була вчора, ба більше, я не могла згадати, хто я і як мене звуть. Як я тут опинилась — це вже друге питання. Але те, що я точно не повинна була тут бути – це непорушна істина, адже точно, це не нормально людині, прокидатись вночі посеред лісу. 

– Я ж людина? – в паніці я почала себе обмацувати і роздивлятись, щоб пересвідчитись в своїй людяності, і наче все було добре, людське тіло, і на мені був той самий одяг в якому я вчора йшла на роботу. А чи поверталась я з неї? Може мене вдарив грабіжник по голові і викинув в лісі думаючи, що я мертва? 

Взявши себе в руки, я намагалась заспокоїтись і ще раз, але обережніше обмацала себе: ноги, руки, і голову, бо може вона боліла через травму, яку мені нанесли, але наче все було цілим.  Втім, окрім одягу, речей зі мною все ж не було, навіть телефону, який завжди лежав в кишені, а не в сумці. Отже, дійсно пограбування? Але тоді чому немає ніяких пошкоджень, бо якби були, це пояснювало б мою часткову амнезію, бо я досі не згадала своє ім'я, хоч базові речі і залишились в пам'яті.  І що це за ліс?  Він виглядав не так як ті, що були на околицях міста, в свій час я любила походи на природу, тому обійшла їх всі, але цей відрізнявся навіть в темряві, він був старішим. Складалось враження, що він був старшим навіть за буття, дуже високі хвойні дерева верхівки яких наче торкались самого неба. Не було чагарників, що зазвичай заважають пройти і противно дряпають шкіру і чіпляються за одяг. Я підвелась, тіло заніміло від довгого лежання на землі і я відчувала слабкість. Одяг був вологим від сирості землі, а головне, я достеменно навіть не знала в якому напрямку мені рухатись, щоб вийти до поселення, десь то воно точно повинно було бути. 

Мене почав пробирати холод цього місця і почало колотити, одяг що був на мені, не надто грів, особливо коли дув вітер, тому я міцніше закуталась в свій бежевий тренч. Знала б що доведеться гуляти вночі по лісу, вдяглася б тепліше на роботу, дарма зранку сонечко пригріло і осіння погода стала привітнішою. 

Підійшовши до найближчого дерева, я виявила, що воно було неосяжне, таких дерев я не бачила навіть в Карпатах, а ще тут не було схилу, земля була рівнесенька і чиста, наче я потрапила в парк, з якого не вилазять коммунальщики. Обійшовши його по колу торкаючись кори, я намагалась знайти мох, щоб виявити в якому напрямку північ, місяць світив як лампочка, наче він був прямо наді мною. Я декілька разів обійшла те дерево і зробила те ж саме з сусіднім, але так і не знайшла рослинності.

– Що за чортівня? – не розуміла я. – Гаразд, якщо просто немає моху, бо дуже жаркий клімат, але тут сиро і вогко так, що день-два і я б мохом покрилась, як таке можливо, що дерева незаймані в цьому плані? – чухала я потилицю не розуміючи, як чинити далі. Чекати тут в темряві, коли нарешті світатиме, якось не хотілось, тому я вирішила обережно і не поспішаючи просуватись в якомусь конкретному напрямку. 

     Йти було легко, адже ніщо не заважало просуванню, в мене в квартирі і то складніше орієнтуватись в темряві, щоб об щось не вдаритись, чи на щось не наступити, особливо на якусь пищалку мого песика. 

– Сподіваюсь мою Булочку хтось погодує…, – зітхнула я згадавши, що мій шпіц лишився сам удома. – В мами є ключ, і якщо я довго не виходила на зв’язок, вона точно завітає в гості і Булочка не залишиться голодною, тим паче в неї там їжі і води залишалось на декілька днів, особливо якщо вона подостає з усіх своїх заначок під матрацом різні смаколики, що заникала, – ні за чим не шкодую, але от за Булочку в мене душа не на місці. Вона ж не нальє собі водички, і не відкриє холодильник, якщо мене не буде дуже довго, моя дівчинка плакатиме через те, що я не повернулась додому.  – А якщо так, то сусіди точно будуть дзвонити мені або коли не дозвоняться, то до мами, бо коли я їздила у відряження, то саме вона сиділа з цуциком і в той час перезнайомилась з усіма моїми сусідами, яких навіть я не знаю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍