Вікторія Беше - Емілія, Вікторія Беше

       Щойно дівчинка сказала, що готова до змін, як зала змінилася на базар. Вона знову опинилася серед прилавків з одягом, їжею, іграшками та смаколиками. Але це вже був інший базар. Люди були вбрані інакше, продавалися інші товари, і злодії цупили щось інше… Емілія помітила, як один маленький хлопчик поцупив ковбасу, стара бабуся вкрала теплий плед у клітинку, а дівчинка, приблизно її віку, купила льодяник за монетку, вкравши ще два пакети шоколадного бісквіту.

«Вони крадуть через бідність чи через жадібність?» — подумала Емілія, рушаючи слідом за дівчинкою з льодяником.

Дівчинка жила в районі з розбитими дорогами, будинками без вікон і дітворою, що з тінню на обличчі нишпорила у смітниках у пошуку чогось їстівного. Емілія стала свідком того, як один хлопчик їв кістку, аж засмоктуючи залишки на ній.

«Вони всі голодні… — подумала принцеса, розплакавшись вдруге за день. — Тут я принцеса, тож мені під силу щось змінити!»

Подив, здивування, схвалення, осуд і знову схвалення — гамма почуттів переповнювала Емілію, коли вона побачила, як дівчинка з базару сіла посеред дороги й, розділивши бісквіти на тоненькі шматки, покликала свистом дітей. Діти злетілися звідусіль на бісквіт, мов горобці до зерна.

— Лея, Лея! — кричали вони. — Ти принесла нам смаколик!

— Краще б ти принесла курку! — буркнув чорнобровий хлопчик, запихаючи до рота шматок бісквіта.

— А медового хліба не було? — запитала дівчинка, беручи другий шматочок шоколадної випічки. — Він якось краще втамовує голод.

— А ти чого не їси, Лею? — запитав найменший хлопчик, простягаючи їй свій шматок десерту.

Дівчинка в лахмітті, але з чистими руками й обличчям, подивилася з посмішкою на маленьку ручку, забруднену пилом і шоколадом, і відповіла, не перестаючи усміхатися:

— Дякую, Миколко, я не голодна! — сказала вона, підводячись. — Мені вже час працювати. До завтра! Я прийду до вас десь о цій порі.

Лея пішла геть, Емілія йшла слідом, не розуміючи, чому дівчинка не поїла бісквіт, адже по очах було видно, що вона голодна. Тим часом Лея дістала льодяник і, розгорнувши його, почала їсти.

«Дивна дівчинка з гарним ім’ям…» — подумала принцеса, окликнувши її. Вона одразу повернулася, в її очах зчитувався страх.

— Це Ви до мене, пані? — її голос тремтів, серце калатало, а обличчя стало таким блідим, що здавалося, дівчинка от-от зомліє.

— Я не пані, а принцеса! — обурилася Емілія, на мить забувши про обіцянку змінити свій характер.

— Прошу пробачення, Ваше Високосте! — дівчинка впала додолу, льодяник випав з її рук і закотився Емілії під поділ сукні. — Я Вас не впізнала! Прошу пробачення, Ваше Високосте!..

Лея лежала на землі, а Емілія дивилася то на дівчинку, то на своє вбрання, то на льодяник.

«Чого це я! — подумала вона, вже розгнівавшись на себе. — Навіщо я її налякала?.. Невже так важливо, як Лея до мене звернулася? Ще зранку я була звичайною дівчинкою, а тепер — принцеса…»

«…Але твій характер залишиться при тобі. Всі зватимуть тебе “принцеса з характером” і недолюблюватимуть, аж поки ти справді не змінишся…» — Емілія згадала слова старої жінки.

— Я більше не хочу бути такою, як раніше! — тупнула вона ногою, і кришталевий черевичок заблищав на світлі.

— Ваше Високосте?.. — Лея не піднімала голови.

— О-о-о, пробач! — Емілія чи не вперше в житті сказала це слово, від чого стало якось легше на серці, ніби хтось прибрав важкий камінь. — Я не хотіла тебе налякати. Підіймись, будь ласка, мені незручно з тобою так розмовляти.

Дівчинка підвелася, все ще не зводячи очей з принцеси. Емілія підійшла ближче й запитала:

— Чому ти не їла бісквіт?

— О-о… Так Ви все бачили, Ваше Високосте? — Лея підвела очі й зустрілася з парою сумних зелених очей.

— Так, — відповіла Емілія, насуплено. Дівчинка змінилася в обличчі, не знаючи, що принцеса сердиться не на неї, а на себе. Адже ще сьогодні вона сама дещо вкрала — і тепер її мучить сором.

— Чому ти, вкравши, нічого не їла? Ти ж голодна?

— Голодна, Ваше Високосте.

— Тоді чому?

— Бо красти погано, навіть якщо ти голодний…

— Але ти вкрала — і нагодувала інших! — обурилася принцеса.

«Що ти робиш?! — подумала Емілія, гніваючись на себе. — Їй і так важко, а ти перекладаєш свою злість на дівчинку, життя якої не зрівняти з твоїм. Твій дідусь ніколи не залишав тебе голодною, завжди по можливості купував іграшку, і, що найголовніше, ти ніколи не ходила в лахміттях… Бідолашна дівчинка… і як вона  страждає через те, що вкрала!»

— Це правда, Ваше Високосте, — нарешті відповіла Лея. — Мені дуже соромно за свій вчинок, але не можу обіцяти, що більше цього не зроблю… Скільки б я не працювала, грошей не вистачає — не те щоб інших нагодувати, а й самій поїсти…

«Вона справді працює?» — подумала Емілія, дивлячись на свої білосніжні руки, дякуючи дідусеві за те, що він не краде в неї дитинство.

— Де ти працюєш? — запитала принцеса вголос, рішуче налаштувавшись поговорити з тією особою, яка експлуатує дитину: «Як це так — на вас працює дитина, і ви їй так мало платите?!»

— Я працюю у замку принца Єлизара, посудомийкою, — чесно відповіла Лея.

— Добре, ходімо до принца. Мені є про що з ним поговорити! Почекай… — нарешті Емілія згадала про щось важливе. — Ми з тобою навіть не познайомилися. Тебе звати Лея, так? А я — Емілія.

— Це велика шана познайомитися з вами, Ваше Високосте! — дівчинка вклонилася, не підозрюючи, як боляче було на серці в Емілії. Вона розмовляла з Леєю, а перед очима знову постав дідусь із тією скринькою в руках і рідний голос, що казав: «Ти розчарувала мене…».