Вікторія Беше - Емілія, Вікторія Беше

       Емілія любила ходити, але дорога до замку виявилася для неї занадто довгою та виснажливою. Дівчинка терпіти не могла звивисті путі та ґрунтовку — дороги не були вистелені асфальтом, а тяглися кам’янистими стежками крізь поля, немов намальовані гострим олівцем... Але навіть у такій ситуації дівчинка відчувала полегшення в серці, адже все здавалося таким світлим, справжнім.

«Повітря у цьому місці таке чисте, що можна ним напитися!» — думала Емілія, відчуваючи, як м’який вітерець лоскоче щоки, наче ніжні дотики материнських пальців... Їй стало сумно. У неї більше не було мами, татка також не було. Емілія мала лише дідуся, якого вона дуже засмутила.

«Пробач мене, дідусю! — дівчинка продовжувала подумки бути разом з дідусем. — Не буду я красти, мене це більше не цікавить!»

Попереду Емілії йшла Лея, намагаючись розчистити стежку від каміння, як могла. Їй здавалося, що тим самим вона залагодить свою сьогоднішню провину, і сором трохи вщухне — перед принцесою, перед собою...

Ніжне, чисте дитяче серце! Воно таке глибоке — і водночас поверхневе. В одну хвилину воно хвилюється про щось важливе, а вже в іншу — насолоджується життям. Ось як зараз: ще хвилину тому Лея підіймала важке каміння зі стежки, намагаючись позбутися сліду на серці, а наразі — насолоджувалася барвистістю поля та пташиним співом. А поле дійсно було гарне, ніби клаптеве покривало: тут росли макові цятки, блакитні волошки, сонячні кульбаби й дрібні білі квіточки, назви яких вона не знала, але які пахли медом і дитинством, якого у неї не було...

— Пташки гарно співають, так? — почувся голос принцеси позаду. — Я ніколи не чула, щоб пташки так гарно співали! Вони наче звуть мене...

— Куди, Ваше Високосте? — Лея знову взялася за каміння.

— До життя, — відповіла принцеса Емілія, прислухаючись до голосу природи.

У місті вона ніколи не чула, як у траві цвірінькають коники, а жаби співали разом із пташками, ніби створюючи свій окремий концерт у болоті — сперечаючись про щось важливе, але незрозуміле для людей. Лея нічого не відповіла Емілії, але вона відчула, що та її розуміє.Дорога до замку вела їх полем, потім через гай, а далі — стежкою, що збігала з пагорба і губилася між високими деревами. Потім шлях йшов через скелі, яким, здавалося, не буде кінця. Емілія, важко переводячи подих, подумала: «Це пажі, посудомийки, торговці, служниці щодня проходять цим шляхом до замку... Потрібно краще цінити дари нашого часу...»

Нарешті, за мить, коли подув легкий вітерець, а Емілія майже падала від втоми, побачила вона його — замок.

Замок принца Єлизара.

Він височів над скелями, ніби лавандова хмаринка в сутінковому небі. Башти тяглися до неба, мов фіолетові язики полярного сяйва. Навколо — тільки тиша, літофіти й золотий орел на фонтані. Емілія завмерла: перед нею — замок, легкий, мов лавандова хмаринка, а під ним — сувора, темна скеля. Як це можливо?..

— Це й справді замок принца Єлизара? — прошепотіла вона, і Лея лише кивнула, усміхнувшись.