П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

та психоаналітичний аспект, обумовлений уявленням про знімання покривала з жіночої фігури — Ізіди, яка символізує природу. За браком медичної та психоналітичної освіти я задовольнився натяком на це питання у присвяченому Ніцше розділі. У перспективі фемінізму ця проблема була розглянута Керолайн Мечент у книзі «Смерть природи, жінка, екологія та наукова революція»[6]. Ця праця є надзвичайно цінною своєю великою поінформованістю і глибокими міркуваннями щодо долі західної цивілізації. Також потрібно згадати у цьому контексті статтю Евелін Фокс Келер «Таємниці Бога, Природи та Життя»[7].

У цій книзі я намагався показати, що для пояснення концептів і образів, які до наших днів використовувалися для визначення методу і завдань науки про природу, потрібно звернутися насамперед до античної, греко-латинської традиції. Наприклад у своєму чудовому дослідженні фізико-хімічного порядку Бертран де Сен-Сернен цитує текст Паскаля, у якому зокрема є така фраза: «Таємниці природи приховані; хоча вона діє завжди, наслідки цього відкривають далеко не завжди»[8]. Сен-Сернен коментує цей текст наступним чином: «Ця сторінка виявляє релігійні джерела позитивізму в теорії пізнання. Натяк на таємниці природи нагадує Книгу Іова, у якій Бог послідовно показує Іову різні чудеса Творіння, не розкриваючи, у який спосіб вони створені». Це правда, що можна певною мірою визнати релігійні джерела позитивізму, якщо розглядати його як настанову, яка забороняє йти далі наслідків, що даються шляхом спостереження і досвіду; ми повернемося до цього питання у розділі 11. Однак потрібно визнати, що вислів «приховані таємниці природи» походить не з Біблії, а з греко-латинської традиції, в якій часто використовуються такі формули, як arcana naturae, secreta naturae[9] або aporrhéta tés phuseôs[10]; це буде предметом нашого розгляду у розділі 3.

Ганс Блюменберґ, який був моїм другом і про смерть якого я дуже шкодую, переконливо показав у своїй книзі «Парадигми метафорології[11]» яким чином історія деяких метафор, більшість яких не може бути адекватно перекладена концептами й висловами (наприклад, оголеність істини, природа як книга і письмо, світ як годинник), дає змогу розкрити еволюцію духовних настанов і бачень світу, притаманних різним епохам. Ці традиційні метафори тісно пов’язані з тим, що у риториці називають загальними місцями. Ідеться про формули, образи, метафори, що приймаються філософами й письменниками як усталені моделі, якими вони, як їм здається, вільно послуговуються, хоча насправді ці моделі певним чином визначають їхнє мислення. Протягом століть вони постають перед чередою поколінь як своєрідна програма, яку потрібно реалізувати, як завдання, яке потрібно виконати, як настанова, яку потрібно прийняти, навіть якщо сенс цих сентенцій, образів і метафор з часом докорінно змінився. Ці ідеї, образи й символи можуть надихати мистецькі твори, поеми, філософські дискурси або життєві практики. Саме у такий напрямок історії метафор і загальних місць вписується це дослідження, чи йдеться про формулу «Природа любить приховуватися», чи про поняття покривала чи його знімання, чи про образ Ізіди. Ці образи й метафори одночасно виражають ставлення людини до природи і впливають на нього.

Читач певно буде здивований тим, що слово «природа» пишеться у книзі то з маленької літери, то з великої. Я вирішив писати його з великої літери тоді, коли воно так пишеться у цитованому мною тексті, або коли воно позначає якусь персоналізовану трансцендентну сутність, скажімо, богиню.

Хочу сердечно подякувати всім тим, хто допомагав мені у написанні цієї книги документами, порадами чи побажаннями. Дякую зокрема Еріку Віню за терпіння і справедливі зауваження, Сільвії Сімон за надану допомогу. Також дякую Кончетті Люна, яка коректно і плідно допомагала мені в усіх питаннях щодо бібліографії й редагування цього твору. Також я користувався цінними порадами та допомогою Монік Александр, Веронік Будон-Мілло, Ільзетраут Адо, Сандри Ложьє, Жана-Франсуа Балоде, Рене Боне, Луї Франка, Рішара Гуле, Дітера Гарлфінґера, Філіпа Офмана, Нуччіо Ордінеа, Алена Сеґондса, Браяна Стока, Жака Тюіє. Я висловлюю всім їм мою щиру вдячність.

П’єр АДО

ПРОЛОГ В ЕФЕСІ

Загадкова сентенція

Упродовж усієї нашої розповіді ми впізнаватимемо три переплетені між собою провідні лінії: відому формулу Геракліта «Природа любить приховуватися» з її багатовіковим успіхом, поняття таємниці природи та, зрештою, образ прихованої Природи, що його уособлює Артеміда-Ізіда. Отже історія, яку ми розповідатимемо, символічно починається в Ефесі, у Малій Азії, десь близько 500 року до нашої ери. В цей день, як переповідає традиція[12], Геракліт, один з найдавніших грецьких мислителів, приніс до храму знаменитої Артеміди Ефеської книгу, ймовірно без назви, у якій підсумував все своє знання.

У цій книзі міститься загадкова сентенція[13], усього три грецькі слова — phusis kruptesthai philei. Їх традиційно перекладають формулою «Природа любить приховуватися», хоча цілком імовірно, що Геракліт ніколи не мислив її у цьому сенсі. Наступні покоління постійно інтерпретуватимуть ці слова, які дають нам змогу побачити те, що ми вважаємо початком розмірковувань над таємницею реальності; однак цілком можливо, також, що ці слова є завершенням тривалих роздумів, які тягнуться з глибини віків. У цьому ефеському храмі перебувала статуя Артеміди — ідол з чорного дерева, строкато вдягнена, з прикрасами на шиї та грудях, нижня частина тіла затиснута у вузький футляр: загадкова та дивовижна фігура, що прийшла з правіків (іл. 2).

Упродовж всього шляху, який ми зараз розпочинаємо, ми будемо простежувати зв’язки, які виникли того дня та на довгі віки, між цими словами й цією фігурою Артеміди, яка, як ми побачимо, потроху ототожнилася з фігурою Ізіди. Ми також простежимо крок за кроком метаморфози теми покривала та його знімання — як у випадку покривала Смерті, чи покривала Ізіди, так і у випадку таємниць Природи чи таємниці Буття.

Три грецькі слова phusis kruptesthai philei, вимовлені й написані Гераклітом, завжди будуть навантажені значенням — тим значенням, якого їм надав Геракліт, і тим, яке згідно з думкою наступних віків ці віки в них відкрили. Ще дуже довго, можливо навіть і назавжди, вони зберігатимуть свою таємницю. Як і Природа, вони люблять приховуватися.

Що хотів сказати сам Геракліт, коли вимовив або написав ці слова? Насправді дізнатися це надзвичайно важко, щонайменше з двох причин. Насамперед тому, що з часів античності неясність Геракліта стала приказкою. Двома століттями пізніше Аристотель казав, що неможливо розставити розділові знаки у тексті філософа з Ефесу, «адже не ясно, до якої частини фрази — наступної або попередньої, належить певне слово»[14]. До речі, ця