Night Rain - Spotlight, Night Rain

- Гей, Ніколь, з вами все гаразд? Ніколь?

   Машина різко загальмувала і я ледь не врізалася лобом в панель, та мене вдало притримали міцні долоні. В голові був туман, серце калатало, я вирішила, що ось ми і приїхали, зараз буде щось жахливе. Мене або уб'ють, або ще гірше... І якщо навіть я виживу, то ніхто мені не повірить...

 - Ніколь, твою на ліво! Ти мене чуєш? - хтось наполегливо і малоприємно трусив мене за плечі.

Я втягнула носом свіжого повітря і голова потихеньку переставала бути ватною. Я наважилася підняти голову. Виявилося, що пасажирські двері були відчинені, а біля мене навпочіпки присів мій викладач і злякано витріщася. Це, хто кого має боятися?

- Ніколь! - долоня чоловіка вирівняла моє обличчя так, щоб наші очі були під одним кутом. Його карі очі дивилися занепокоєно і водночас м'яко у світлі автомобільних ламп. - Як ти себе почуваєш, ти мене чуєш? - пальці так і залишлися теплим дотиком на моїй щоці. Чомусь захотілося більше притиснутися до них.

 - Я...в порядку, - і справді - дихання майже вирівнялося, а я з подивом помітила, що мене не привезли на забій чи в темний ліс - авто зупинилося на узбіччі, а навколо і далі продовжували спокійно сновигати інші машини. Опустилися сутінки.

- Що це було? Ти раптово зблідла і почала дивно поводитися.

- Я просто...це мабуть, я незнаю, можливо я злякалася сильно... І накрутила себе, - я винувато опустила очі.

- Накрутила? Через що, я можу поцікавитися? Це я тут маю накручувати себе з твоїми заявами про те, що ти підеш до ректора! - чоловік піднявся на ноги і починав знову закипати. - Що ви придумали на цей раз? Знову фотошоп, знову шантаж вигаданою вагітністю? Дівчата, ви показилися, ви розумієте, що я можу в поліцію на вас заявити за оці всі ваші шантажі та переслідування?! Слухай, Ніколь, ну, від тебе я цього точно не очікував! Ти ж відмінниця, а все туди ж? Як би там не було, я більше не терпітиму жодних ваших ігор. Передай решті - якщо ще хоч одна студентка підійде до мене з подібним - я не шкодуватиму нікого - заява в поліції буде на кожну.

   Мій загальмований мозок лише те і робив, що намагався якнайшвидше обробляти інформацію, щоб видати мені хоч якийсь більш-менш адекватний висновок. Але брак сил, голодний шлунок і майже втрачена свідомість далися в знаки, тому я підгальмовувала і єдине, що могла - сидіти з відкритим ротом і дивитися на Драгана. І ще через збій в роботі, увімкнулася функція безперервного кліпання. Тож я тепер сиділа з відкритим ротом, часто кліпала і не могла нічого більше ні зробити, ні сказати.

   Побачивши цю картину, історик очевидно засумнівався в моїй адекватності, бо якось аж пом'якшився в обличчі і знову присів біля мене.

- Ви мене зрозуміли, Лівіцька? - для певності перепитав викладач.

- Емм, Даресе Йосиповичу, - слова виходили через силу, але треба постаратися і прояснювати ситуацію, - я хотіла з вами поговорити про пари. Точніше про оцінки, які ви мені ставите, - я знову спостерігала за кардинальними змінами емоцій на його обличчі, але більше це не приносило мені радості, - я вважаю, що ви оцінюєте мої знання не повністю. Я відповідаю на вищу оцінку, ніж ви мені ставите.

   Цілковите фіаско. Саме так виглядає обличчя Драгана Дареса Йосиповича в даний момент. Цілковите і повне фіаско. І крихта чогось...незрозумілого. Чогось інтимного в глибині його карих очей.

- Дідько! - вилаявся і відійшов в темряву.

   Я сиділа і чекала, але нічого не відбувалося. Викладач відійшов недалеко і виглядало це так, наче він збирається з думками. Та я вже цілковито відновившись і заспокоївшись, хотіла в гуртожиток і поїсти. І нарешті, щоб цей дивний вечір закінчився. Тому, набравшись хоробрості, я пішла до нього.

- Вибачте, Лівіцька, щиро перепрошую за цей інцидент, подібного ніколи не повториться, - почула я щойно опинилася поруч. - І чи можна вас попрохати...

- Не поширювати дану інформацію?

- Саме так, якщо я не прошу забагато,- погляд чоловіка був спрямований в небо. Дорога не була сильно освітлена, тому можна було легко роздивитися з десяток сузір'їв точно. Момент міг би бути досить романтичним, якби це був не мій викладач і якби в мене не забурчало в животі. Стало ніяково. Але здається лише мені, тому що викладач в ту ж хвилину сказав, що ми їдемо кудись поїсти, це буде його вибаченням. І ось ми знову мчимо автострадою, тільки тепер мені не страшно, але інформації для роздумів додалося.

   Оскільки обирала заклад я, то мені захотілося шаурми. Вегетеріанської, тому що я не вживала м'яса. На мій вибір Драган лише закотив очі і з його вуст злетіло ледь чутне "Молодь". Через 15 хвилин ми вже сиділи за столиком і смакували. Лише зараз я мала змогу роздивитися чоловіка навпроти: синій костюм, біла сорочка. Вигляд, як завжди бездоганний, за виключенням волосся - зазвичай причесане, сьогодні воно мало розкуйовджений вигляд.

- Ви мною милуєтеся? - з іронічною усмішкою запитав викладач.

- Ще чого! - невдоволено відповіла я, - Я жую і треба ж кудись дивитися! - як доказ я почала оглядати заклад: червоні столи і столики, приглушене освітлення, затишна атмосфера - все було б досить мило, якби знову не наштовхувало на думку про романтику, господи прости!

- Що ж, Лівіцька, давайте тоді поговоримо про ваші оцінки. Що саме вас не влаштовує? І взагалі - чому ви з цим питанням не підійшли до мене після нашої пари?

- Як я вже сказала - я вважаю, що мої відповіді на парах повні, розкриті та заслуговують на більші бали. А не підійшла, тому що у вас було багато студенток навколо, а в мене не було часу чекати.

- Добре, а чому тоді не зайшли в деканаті мене? - не здавався він.

- У мене теж можуть бути свої справи в той час, коли ви в деканаті - уявляєте, - я вже переходила на саркастичний голос, бо по відчуттям скидалося на те, що мене хочуть звинуватити у тому, що сталося.

- Добре, Лівіцька, не зліться, я зрозумів. Я перегляну ваше прохання стосовно оцінок і наступного разу уважніше вас оцінюватиму, - чому мені почулося двояке звучання в його голосі? Чи я ще не достатньо прийшла в себе?