Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 2. День перший. Їжа, вода, виживання.

Знайти воду і їжу виявилося простіше, ніж я думала. На сусідній вулиці був невеликий ринок. Люди жваво обговорювали щось своєю мовою, яку я, на диво, розуміла. Звідки? Гарне питання, адже думала я іншою мовою.. хоча і її назву пригадати не можу. Чорт забирай.. Відповідь, як завжди, десь у тумані моєї порожньої голови.

У кишені нема жодної монети, навіть сміття ніякого, але я швидко зрозуміла, що місцеві торгаші не дуже пильнують свій товар. Доки чоловік сперечався з клієнтом, я тихо поклала в кишеню персик. Потім ще один. І батон хліба.

Добре, хоч інстинкт виживання працює. - я з усмішкою спостерігала за місцевими, прослідковуючи кожен їх рух. Переслідування нема, вони навіть, здається, не помітили що в них щось зникло.. 

Я пішла в бік затишного закутка в провулку і почала їсти. Смак хліба захопив мене настільки, ніби я не їла цілу вічність, а від першого ж укусу персика на очах проступили сльози. Це найсмачніший персик в моєму житті.. Чи в цьому житті?

Ближче до вечора я знайшла стару покинуту будівлю. Всередині було тихо і холодно, але це краще, ніж спати на вулиці.

Сидячи на підлозі, я неволі розглядала свої руки, своє обличчя, сподіваючись знайти у відображенні розбитого дзеркала відповідь.  Браслети на руках ніби приросли до шкіри, адже стягнути їх не виходить, а навколо браслетів видніються шрами. Мені їх імплантували? Чи я вже намагалась їх зняти колись? 

Стоп. Шрами? Чорт забирай, може є татуювання?! Благаю, хай буде татуювання якоїсь банди! Це буде хоч якоюсь зачіпкою, якоюсь ниточкою.. 

Ага, не з моєю вдачею. При дослідному огляді свого ж тіла татуювань я не виявила, проте побачила багацько шрамів. Довгий, ніби від поріза, на нозі; широкий опік на плечі; а до того ж безлік маленьких опіків і шрамів, які вкривали ледь не все тіло. 

— Що, життя важке було? - я сама всміхнулась своїм думкам, стримуючись, аби не заплакати. 

Чорт забирай, сльози зараз нічим не допоможуть! Зберися, ганчірка! - сказала я самій собі. - От тільки плакати тобі зараз не вистачає! Без спогадів, без грошей, без друзів, без хоч якогось уявлення що робити далі і як жити… 

Чорт. 

Швидко втерши зрадливі сльози, я постаралась відволіктись і знову взяла до рук медальйон. 

Кіра.

— Хто ти, Кіро? - звернулась я до медальйона, ніби це він був тою самою загадковою Кірою. - Чому ти жива? Якщо ти не пам’ятаєш, ким була, то як взагалі вижила?

Думки метаються, наче загнані звірі. Я пам’ятаю, як красти. Як рухатися непомітно. Як уникати людей. Але не пам’ятаю, хто я, де була, і що зі мною сталося…

Заснути вдалося лише під ранок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍