Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 3. День другий. Незручні питання

Ранок почався із променів сонця, які пробивались через діри в стінах та стелі і світили, як назло, прямо в очі. Спробувавши відвернутись, я уткнулась обличчям у шось тепле і пухнасте. Привідкривши очі, я побачила перед собою щура. Ще великого такого, вгодованого. Мій зьойк розбудив плахів на даху, які щедро нагородили мене впавшим у діри в стелі пір’ям. Щур же тільки невдоволено пішов далі, не сильно злякавшись. 

— Чорт забирай.. - я спробувала встати і випросталась, стараючись розім’яти спину. Треба з цим щось робити, бо спати на бетонній підлозі мені не подобається. 

Озирнувшись, я побачила, що щур дожер залишки їжі, яку я вчора вкрала. Ні секунди спокою.. 

— Ну що, почнемо день з надії, що хтось розповість мені все про мене? - я нервово розсміялась, піднімаючи куртку з підлоги. - Ага, дуже смішно.

Зранку на ринку я знову вкрала трохи їжі. На цей раз мене помітили. Місцевий продавець спробував мене схопити, але я легко вислизнула, ховаючись у натовпі.

— Отже, я злодійка... - я зацікавлено озирнулась на продавця, який шукав мене очима в натовпі. - Вітаю, я й справді шматок пригодницького лайна. – пробурмотіла я собі, обійшовши ще одну крамницю і стараючись непомітно запхнути в кишеню шматок в’яленого м’яса.

Несподівано я в когось врізалась, від чого позадкувала, запнулась, і гепнулась прямо на п’яту точку. Піднявши невдоволений погляд, я зустрілась з очима високого худорлявого чоловіка з наплічником. Бляха, я бачила його сьогодні! Тричі! Та він вистежував мене! 

— Що треба? – спитала я, роблячи вигляд, що не налякана і вдягаючи маску злості та невдоволення.

— Ти не місцева. - сказав чоловік, присівши переді мною навпочіпки. - І занадто вправно зникаєш із поля зору. Хто ти?

— Якби я знала, хлопче, це б вирішило багато моїх проблем. - фиркнула я. 

Він виглядав зацікавлено, але не вороже.

— Якщо тобі треба дах над головою, можу підкинути варіант. Мене звати Рафаель. - чоловік протягнув мені руку. 

Моїм першим бажанням було послати його кудись дуже далеко, але його слова були привабливими. І, знову ж таки, дах над головою ніколи не завадить.. Що мені втрачати? Я і так нічого не маю.

Прийнявши допомогу я швидко піднялась. 

— Буду вдячна за допомогу. Якщо ти, звісно, не якийсь маньяк. - я хмикнула, а чоловік розсміявся. 

— Ходімо! - він кивнув в сторону житлового кварталу з двоповерховими пошарпаними будиночками. 

 

Рафаель привів мене до невеликої квартири, з досить затишним світлим інтер’єром. 

— Хм.. Непогано. - зауважила я, оглядаючи квартиру. 

— Подобається? - всміхнувся чоловік і пройшов в кімнату. За хвилинку він повернувся з стосом речей. - Пробач, все чоловіче. Я живу сам. Але це все ж краще, ніж те, що на тобі. 

Я вдячно кивнула і взяла чисті речі.

За п’ять хвилин я ледь не стогнала від задоволення.. чорт, гарячий душ, хороший шампунь, і м’які білі рушники навіть з мене зробили людину. Швидко вдягнувшись в одяг, запропонований Рафаелем, я вийшла з ванної і здивовано подивилась на чай на столі. 

— Дякую.. - щось в моїй голові підозріло клацнуло.

Що ж, я сходила в душ, отримала чистий одяг. Тепер можна і подіяти на нерви - вже не так шкода буде, якщо вижене на вулицю. 

— Часто ти крадіїв, злодюжок та іншу босоту додому запрошуєш на ночівлю? - хмикнула я, сівши навпроти і взявши в руки чашку. 

— Іноді, коли вони цього потребують. - всміхнувся Рафаель. - Краще розкажи про себе. Давно стала злодійкою? Мені цінні речі в сейф сховати? 

— О так, дуже рекомендую. - я всміхнулась. - Я, взагалі то, небагато можу розказати. 

— Ну хоч як тебе звуть скажеш? - хлопець схилив голову і нахилився ближче. 

— Роуз. - якось машинально відповіла я і сама здивувалась від цієї відповіді. Яка, в біса, Роуз? Це справді моє ім’я? А Кіра це що?

Тим часом я мило посміхнулась, стараючись не виказати свого ж здивування.

— Гаразд, Роуз. - очі чоловіка якось дивно спалахнули, але він всміхнувся. - Можеш займати диван. Я схожу приготую поїсти. 

Всівшись на м’який диван я ледь не провалилась в ньому. Чорт забирай, як зручно.. День пролетів непомітно, в насолоді звичайними побутовими речима, за якими я, чомусь, до біса сильно скучила. Відчуття навивали впевненість, що моя спина давно не бачила хорошого ортопедичного матрацу.

Коли Рафаель заснув, я почала обшукувати квартиру. Дивно що він тягне до себе всяку босоту… Кхм, ні, я себе босотою не вважаю, але вигляд мала відповідний, це точно. Стоп, а це що?! 

У столі я знайшла кілька вирізок із газет, які згадували загадкову організацію "Церква Світла". У вирізці було фото з людьми в балахонах та опис якихось цілющих здібностей. 

— Це ще що, бляха, таке?! - пробурмотіла я, розглядаючи фото. -  І чому це викликає у мене бажання вдарити когось?.. 

Одна з вирізок описувала їхню "благородну місію" по очищенню світу. Але не мала жодних конкретних натяків на певний народ, чи расу.. Говорилось більше про об’єднання всього людства проти спільного ворога. Я скривилася.

— Черговий фанатик. - я сплюнула на підлогу. - А на вигляд такий хлопець хороший..

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍