Костянтин Гончаренко - І прийшов вогонь, Костянтин Гончаренко

  Пару хвилин вони витратили, затягуючи тіла до вантажного ліфта.   

  - Що все ж таки трапилось? – спитав в неї Дейл, коли вони закінчили.

  - Тобі розкажуть. Можливо. – сказала вона. – Ти йдеш до шлюзу? Чи хочеш прокотитися зі мною вниз?

  Охоронець завагався. В червоному мерехтінні було видно, як на його чолі виступили краплинки поту.

  - Ти впораєшся сама? – нарешті спитав він.

  - Я не очікую великих проблем. Місія доволі проста.

  - Чому ти така спокійна? – раптом засичав він, стискаючи кулаки.

  - Я б вибила з тебе нахабство задавати такі питання, Дейл. – сказала Марта, помовчавши пару секунд. – Але цього разу я тобі пробачу. І навіть відповім. В мене є, заради кого померти. А ось жити... Жива я дочкам не дуже потрібна.

  - Лайно! Все це лайно! – виплюнув охоронець. – Але ти вирішила?

  - Так.

 - Ну й дідько з тобою. Мені є задля чого жити. – розвернувшись, він стрімко рушив до аварійного коридору, не оглядаючись. – Дурепа чортова, героїня, хай тобі, суча…

  Двері ліфта зачинилися, відрізаючи Марту від його прокльонів і від першого поверху комплексу. Кабіна стрімко рушила вниз.

  Марта дістала з кобури «Глок». Подивилася на годинник. Сімнадцять п’ятдесят шість. Хтось із купи непритомних раптово застогнав. І ще один. І ще. Вона байдуже дивилася, як вони почали ворушитися, викашлювати з себе короткі звуки, вовтузитися на підлозі. Реакція йшла швидше, ніж раніше, але все це не мало значення. Її імплант, що раніше дозволив би підключитися до будь-якої камери в комплексі чи відкрити будь-які двері, був дезактивований. Це додавало незручностей… і гарантувало, що «номер триста дванадцять» не залізе їй у мозок.

  Ліфт зупинився, двері відчинилися, а потім десь вгорі пролунав глухий брязкіт і через деякий час – удар, з яким відірваний вибухом трос впав на дах кабіни. Марта прибула на свою останню станцію.

***

  Підземний комплекс складався з багатьох рівнів, але ліфт згідно протоколу прибув на найглибший, де розташовувалися генератори, компресори та інша складна інженерна машинерія. Також тут були майстерні та склади.  

   «Триста дванадцятий» теж був тут. Як мінімум частково.

   В мерехтливому рожевому освітленні Марта побачила скособочену людську фігуру, яка лежала на спині перед сходами, що вели до заблокованого нині переходу на горішні рівні. Чоловік, незважаючи на свої зламані при падінні зі сходів ноги та розбиту в кров голову, бавився з застібкою на робочому комбінезоні. Вжжик. Повільно донизу. Вжжж. Швидко – до середини,  далі знову повільніше, поки не застібнеться повністю. Потім рука повторювала процедуру. Очі чоловіка при цьому, не моргаючи, були втуплені в застібку.

  Вжжик.

  Марту пересмикнуло, і вона відвернулася. Її метою була вбиральня персоналу в глибині коридору, що вів від слюсарної майстерні біля сходів до реакторної зали.  

  Тут, біля дверей, вона знову побачила частки «триста дванадцятого». Ці двоє – жінка та чоловік, не бавилися своїми застібками. Вони намагались увійти до вбиральні. «Триста дванадцятий» знав, що потрібно смикати ручку на двері, натискати її. Але двері були заклинені чимось зсередини, і це залишало частки по цю сторону. Вони звичайно могли б вибити двері, але ця концепція їх колективному мозку була ще незнайома. Хоча Марта була впевнена, що рано чи пізно він до цього докумекає.

  Вона зняла «глок» із запобіжника і, не вагаючись, прострелила часткам голови. З вбиральні долинув зойк.

  - Виходьте, Бернард! – крикнула Марта, відтягуючи за ноги тіла від дверей, щоб розблокувати прохід. – Я знаю, що ви там!

  - Мерісмер? Марта Мерісмер? Це ви? Що там відбувається? – крикнув тремтячий голос з гардеробу. – Хто стріляв?

  - Я стріляла, Бернард. Ви справді хочете лишитися там, поки сюди на звуки не збіжаться нові кадаври? Виходьте. – втомлено проказала Марта. За дверима щось зашурхотіло, впало щось важке. Нарешті вони відчинилися. Професор Бернард Стіл, голова проекту, якого вона бачила на камерах охорони на технічному рівні саме перед тим, як по всьому комплексу почали падати і корчитися люди, обережно виглянув в коридор.

  - Мати божа. – проскиглив він, побачивши два трупа.

  - Воно якось здогадалось, що ви тут. – сказала Марта. – І скоріш за все, запам’ятало ваше обличчя. Не знаю, чи воно вже розуміє поняття «помста», але навряд чи ваша фізія в нього асоціюється з чимось хорошим. Не після всіх тих ваших досліджень з мавпами та електрошоком. Адже в «триста дванадцятому» варіанті є багато пам’яті з попередніх, чи не так?

  - Що, більше ніхто не встиг вимкнути імпланти? – спитав професор, коли вона вивела його коридором в порожню зараз майстерню.  Частки їм більше не зустрілися, що було зрозуміло – технічний поверх зазвичай і був порожнім, весь персонал був на горішніх поверхах. Що відбувалося там зараз, Марта не хотіла і  уявляти.

  - На нижніх поверхах - не знаю, зв’язок обірвався з усіма відразу. Нагорі… Спочатку все було як треба, але потім якась частка піднялась схоже по аварійних сходах і сигнал добив нагору. Тож там ми втратили ще десятьох. – відповіла вона байдужим тоном, присівши на стіл напроти професора. Пістолета вона все ще тримала в руці.