Костянтин Козловський - Одужуй, Всесвіте!, Костянтин Козловський

Чи дійсно ми зрадіємо, коли знайдемо інші форми життя? На скільки це може змінити наш світогляд?..

Одужуй, Всесвіте!

Зміна нарешті добігала кінця. За п’ять хвилин екіпаж мав повертатися на базу, а там - перезміна, відпочинок, ще кілька діб і відпустка. Як то кажуть, «два перекури і додому». Єва роздратовано зиркнула і знов вирячилася на панель приладів:

- Нащо ти нас сюди притягнув?

- Бо звідси йде сигнал,- Петро щось клацав на тій же панелі.

- Ми не рятувальники, Піте. Надивився своїх дурнуватих блокбастерів.

Двоє шахтарів стовбичили перед люком невеличкого білого човна.

- Це відносно стара модель: їй років десять. І вчора його тут не було…

Добре, що хлопець не бачив, як напарниця підвела очі догори. Тепер вона зрозуміла, чому за статистикою чоловіки живуть на третину менше жінок. Ну дочекайся ти вже надзвичайників і хай вони працюють… Ні! Як колись казав Айнштайн: «Є лише дві нескінченні речі: Всесвіт і дурість. Хоч з приводу Всесвіту я не певен…».

Піт все ж таки доклацався і маленький округлий ліхтарик, що непомітно світив біля люку червоним, безшумно перемкнувся на зелене.

- Я просто хочу перевірити…

Єва і так знала, що хотів перевірити Петро. Це почуття Всесвітньої справедливості… він часто розповідав їй байки, як рятувальники знаходять тіла астронавтів і відправляють їх подалі, «за межі своєї компетенції» так би мовити, щоб не платити родинам компенсацію. Але ж це якась нісенітниця! Існує професійна етика, мораль… ох же ж ці чоловіки.

Так само безшумно як і ліхтарик, розчинився, зникнувши в зовнішній обшивці, люк човна.

- Ходімо, - озвався до Єви Петро. - Зараз увімкну нагрудну камеру.

Дівчина пройшла вслід за напарником, не припиняючи закочувати втомлені блакитні очі.

- Хм, - Піт роздивлявся зовнішній шлюз, - схоже на одномісний модуль, яким користувалися вчені станції «Галлей»…

- Це та, що Хмару Оорта досліджує?

- Так… йдемо...

Доки Піт зачиняв люк та намагався посунути магнітні двері, Єва розглядала начинку модуля: все на своїх місцях, жодної подряпинки, жодного викрученого гвинтику. Наче кораблю не десять років, а два дні. Та й ззовні: якби цей апарат пролежав стільки часу на поверхні астероїда, який люб’язно прийняв наших шукачів пригод, то був би у напівмертвому шарі космічного пилу.

Кілька доторків, трошки зусиль і вуаля:

- Готово, - Петро переможно озирнувся, - тепер обережно відкриваємо, а ти стій позаду…

Єва і не збиралася висуватися з-за хлопця. Хоч вони як завжди порушили усі інструкції, інстинкт самозбереження вирував у дівчині із подвійною силою.

- Бачу скафандр, - Піт промовив чи то для запису, чи напарниці - не зрозуміло.

Шахтар пройшов до рубки керування, де на підлозі розпластався пілот. Він обережно обітнув тіло, закуте в білі космічні лати, та оглянув шолом.

- Дихає, Єво! Треба негайно його до нас…

Відсутність гравітації, трохи натиску та понаднормової праці, і врятований пілот вже спочивав на борту вантажного шахтарського судна, поки Петро чіпляв його маленький модуль на магнітний буксир.

- Не впевнена, що ми вірно вчинили.

- Ти хоч бачила хто це?

- Звісно ні. За тобою не встигнеш…

Піт озирнувся, наче перевіряв, чи ніхто крім Єви його не чує:

- Це Кріс Айзек!

Брови космошахтарки утворили великий знак питання.

- Крістофер Айзек - рок-зірка астрофізики. Лауреат премії Гокінга, Нобелівської премії.

- Піте, повторюю в тисячне: ти обрав не ту професію…

- Так склалося, - Петро із сумом поринув у роботу за панеллю керування.

- І що з ним робити, як прокинеться?

- Розберемося, - вирвалося у хлопця, хоч саме це він казав завше, як утне щось подібне.

Вантажний човен піднявся з невеличкого каменю, що повільно обертався в пустоті поруч із такими ж шматками матерії мільйони, а може мільярди років. Кільце астероїдів, яке розтягнулося між орбітами Марсу і Юпітера, прихистило його тут задовго до появи людства. Та що там людства, задовго до появи самого життя. А зараз крихітні гуманоїди нищили цю космічну гармонію: збирали корисні копалини, трощили шматки поменше, будували переробні станції прямісінько на орбіті.

Шлях маленької чорної цятки, що звалася «Фішер», проліг вздовж Поясу Астероїдів до станції в мільйоні кілометрів. Єва наполегливо перевіряла стан непроханого гостя.

- Приходить до тями, - за годину сухо звітувала дівчина.

Лишивши керування на розсуд автопілота, команда спрямувала усю увагу на комусь відомого, комусь не дуже, вченого, який потроху розбурхувався та неквапливо роззирався.

- Вітаю на борту, - Петро підійшов першим.

- Хто ви? - Айзек спробував підвестися і всівся на кушетці.

- Ми шахтарі. Знайшли Вас під час роботи.

- Де я?

Поки Петро розповідав, де саме перебуває їх екіпаж, Кріс роздивлявся аналізуючи, чи ніщо йому тут не загрожує. Єва робила те саме. Як то кажуть, людина людині вовк.

Коли внутрішня боротьба вщухла, а промова хлопця про сучасні транспланетарні видобувні корпорації досягла мети, Крістофер Айзек продовжив:

- Чому не питаєте хто я? - вчений затявся, кинувши погляд на свою форму. - А, тут усе написано…

- Жартуєте? Вас кожна собака у Сонячній системі знає, - Петро омріяно усміхнувся.

- Добре, що я не собака… - Єва роздратовано опустилася на висувне крісло, що стирчало зі стіни прямо навпроти незваного гостя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍