Костянтин Гончаренко - І прийшов вогонь, Костянтин Гончаренко

Якщо ШІ й стане колись справді небезпечним для людини, то винні в цьому будуть тільки самі люди. І лише люди і зможуть стати йому на заваді. Правда не факт, що їх назвуть після цього героями.

І прийшов вогонь

  Коли Джордж раптом замовк посеред речення, підніс руки до голови, закотив очі та впав посмикуючись на підлогу, Марта лише зітхнула. Вона й сама не знала, чого в цьому зітханні було більше – полегшення чи розчарування, так цей молодик встиг її дістати за останні хвилини.

   Першим чином Марта піднесла до очей наручний годинник і запам’ятала час. Сімнадцять сорок три, двадцять дев’ять. Обережно переступивши через Джорджа, якого теліпало на підлозі в усі боки, вона підійшла до панелі управління і вставила свій ключ у шпарину зліва. Пару секунд повагалась, роздивляючись чорні та жовті перемикачі, потім рішуче поклала руку на перший з них.

  Клац. Всі автоматичні двері на підземні поверхи заблокувалися. Клац. Відключилось живлення на сервери, вентиляцію та опалення. Клац. Зникло світло, щоб за секунду повернутися – мерехтливим, непевним, тривожного рожевого кольору. На горішньому рівні наукового комплексу надриваючись завила сирена.

 Найнижчій червоний перемикач не ворухнувся, навіть коли Марта надавила на нього з усіх сил. Вона знала, що так буде – адже в неї не було другого ключа, шпарина під який виднілася з правого боку панелі, але спробувати було варто. Що ж, ніхто ніколи не казав, що буде легко.

  Марта повернула ключа, фіксуючи зміни в панелі, і витягла його. Піднесла до рота рацію і сповістила на загальній хвилі те, що й так всі мали б зрозуміти: - Код червоний. Загальна евакуація. Це не навчання. Повторюю – це не навчання.  

   І, помовчав, додала те, що не входило в звичайний протокол: - Нагадую - всім вимкнути імпланти.

  Подивилася на Джорджа, що нарешті завмер на підлозі, скрутившись в позу ембріона. На його штанах спереду розпливалася велика темна пляма. Сімнадцять сорок чотири, десять секунд. Марта скривилася. Реакція йшла швидше, ніж раніше. Безперечно швидше. Схопивши Джорджа за ногу, вона потягнула його за собою, залишаючи вогкий слід.

   ***

   Із п’ятнадцяти цивільних, що обслуговували сьогодні перший поверх, вчасно (цебто після першого попередження, що пролунало ще п’ятнадцять хвилин тому) вимкнули імпланти лише шестеро. Серед охорони послухались наказу всі, не рахуючи рудого Саллі, який часто нахабно ігнорував командний ланцюжок. Марта подавала його на звільнення три рази, і кожного разу її запит повертали незатвердженим. Що ж, тепер «куратор» Саллі з якоїсь спецслужби напевно пожалкує, що не наказав своєму агентові вести себе менш зухвало, адже навряд чи скручений вузлом охоронець колись закінчить свій останній звіт.  

  Десятеро людей стояло перед вантажним ліфтом, який залишився заблокованим у верхньому положенні після маніпуляцій Марти з вимикачами. Вона, незважаючи на сполошене ниття та запитання цивільних, що сипалися на неї горохом, ще раз перерахувала присутніх – як тих, що залишались на ногах, так і купку скорчених, змочених блювотинням та сечею тіл, що ледь-ледь ворушилися. Охоронці – її зміна, її хлопці – стояли мовчки, згідно протоколу, півколом навколо цивільних, тримаючи руки на шокерах. Обличчя в них були злі та червоні від напруження, а Дейл позирав на одну з жінок з явною злобою, потираючи глибоку подряпину під оком.

  Марта поглянула на годинник. Сімнадцять сорок дев’ять, тридцять одна. На тренуваннях було краще, але на тренуваннях завжди краще. Головне - поки що вона встигала.

  - Містер Баррен. – звернулася вона до єдиного цивільного, що не кричав злісно про свої права та свавілля охорони, а стояв мовчки, збліднувши та нервово смикаючи краватку. Погляд його був прикутий до купи тіл на підлозі. – Ви єдиний тут крім мене з допуском на підземні рівні і хто напевно знає, або здогадується, що саме там відбулось. Ви ж помічник Джорджа, чи не так? Мали допуск до останніх звітів?  

  Він смикнувся. Начальниця зміни охорони не мала б питати його про такі речі. Можливо, навіть не мала знати про дещо… Але код був червоний, тож Баррен точно знав, хто зараз командує.

  - Я.. так. Мав. Але… Це те саме? – спитав він хрипко, вказуючи на купу непритомних.

  - Те саме. Підземні поверхи перестали відповідати за три хвилини до того, як я віддала наказ вимкнути імпланти. Добре, що ви це все ж зробили і не валяєтесь наразі долі купкою гівна, як ці невдахи. Добре. Так як ви розумієте, що сталось, це позбавляє мене необхідності гаяти час на написання рапорту.

  Інші цивільні замовкли, як тільки вони почали розмовляти, сирена вимкнулася, тож в коридорі застигла тиша, в якій було добре чутно, як голосно стукають зуби одного з цивільних – здається, когось з програмістів.

  - Згідно протоколу всі мають залишити тут всі без виключення носії інформації та будь-яку електроніку перед евакуацією. – сказала Марта, вказуючи на підлогу. – У вас хвилина. Потім охорона проводить вас до шлюзу, де ви будете чекати сигналу на відкриття зовнішніх дверей. Як ви мали б знати, червоний код дає охороні право застосовувати силу, тож мовчки і швидко виконуйте інструкції. Ви зможете подати на мене скільки завгодно позовів та скарг, коли вийдете з комплексу. Тільки на мене, бо все, що роблять хлопці, вони роблять за моїм наказом.

  Вона скривила посмішку, коли хтось з охоронців тихо виматюкався, почувши її останні слова.

  - Хочеш стати героїнею, Марто? – прошепотів їй на вухо Дейл, коли всі цивільні пройшли повз датчик, залишивши на підлозі купку електроніки й інші охоронці повели їх в евакуаційний коридор.

  - Нема вибору, ніхто, крім мене, не знає, що і як треба робити. – сказала вона, хапаючи першого непритомного за ноги. – Як ти, напевно, знаєш, я отримувала зарплату в півтора рази більшу за вас. І це було не просто так. Ну ж бо, допомагай.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍