Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

– Як гадаєш, вона піде? – трохи схрипнувши від бігу запитала Соня і уважно подивилася на подругу.

– Це ж Мар'яна! До театру, звичайно, піде, – безтурботно мотнула головою Ангел, відчиняючи шкільні двері і посміхаючись не по осінньому яскравому сонцю. Ось він – час робити людей щасливими! Вона і так занадто довго вичікувала влучний момент.

– Тоді залишається ще одне питання, – дівчина підняла вгору руку з квитком.

– Як вмовити Кирила?.. Мабуть, ти маєш рацію. Вже час. В тебе є ідеї, як переконати нашого “лицаря” відважитися на подвиг? Наскільки я знаю він не надто полюбляє балет…

– Тобі не здається, що про це треба було думати в першу чергу?

– Геніальні плани завжди народжуються спонтанно, на те вони й геніальні. А в нас ще цілих п'ять днів до вистави. До того ж у мене передчуття. Вони ідеальна пара!

– Вони зовсім різні… – у голосі Соні виразно чувся сумнів, але впевненість Ангеліни воно не похитнуло.

– У цьому і криється ідеальність. Інь та Янь. Якщо вже люди тисячі століть тому до цього додумалися, то ми точно зможемо застосувати на практиці!

– Гаразд. Тобі видніше. Ідемо до “Фортуни”?

– Куди ж ще. Теж мені, трудоголіки. І ще нас чомусь навчити хочуть. Всі в роботі, роботі, а про щастя і подумати нема коли, – пробурмотіла Ангел.

– Ну, це ми виправимо.

"Фортуна" – саме таку назву мало невелике, але затишне кафе, власником якого був той, на кого вказала горезвісне передчуття Ангела. Чи то богиня Удачі і справді звернула погляд на цей заклад, чи це було результатом грамотного розрахунку та інтуїції, але справи у Кирила йшли непогано: бізнес ріс, кафе не просто почало приносити прибуток, а й ставало одним з найвідоміших місць міста. У будь-якому разі Кирило робив усе, що було в його силах, щоб це було саме так.

За останній рік чому тільки йому не довелося навчитися і де побувати, але він міг по праву пишатися своїм дітищем. Невеликий зелений дворик з одного боку, в якому в теплу пору так зручно ставити столики для відвідувачів, затишна дерев'яна веранда, простора світла зала з вікнами, що виходять на одну з центральних вулиць. Одна, ця вулиця, на якій кожен будинок – пам'ятка архітектури, сама по собі вже є окрасою цього місця.

Кажуть, як ти човен назвеш, то він і попливе. Узгоджуючи дерев'яну у вінтажному стилі вивіску з написом “Фортуна” Кирило, по суті, вручав своє життя в руки пані Удачі, адже тут або пан, або пропав. Він поставив на карту все заради виконання мрії, і продовжував жертвувати їй кожну свою вільну хвилинку, не помічаючи, або просто не наважуючись повірити в те, що механізм давно налагоджений і пропадати днями та ночами на роботі більше немає потреби.

От і зараз: сьома година, він давно міг піти у свій холостяцький барліг, зробити каву, погортати стрічку новин або почитати новий фантастичний роман, а він сидить перед екраном монітора, втомлено потираючи очі, і навіть не думає збиратися.

Масивний дерев'яний стіл без особливих прикрас, жодного різьблення, жодних новомодних заливок і прозорих стільниць. Який сенс, якщо він все одно 24 на 7 завалений паперами. Відкинувшись на спинку стільця, Кирило втомлено потягнувся і відразу скривився від болю у спині. Сто разів він нагадував собі про те, що в кожній роботі треба робити перерви, і тисячі разів він про це забував або просто ігнорував. Потягаючись, він, як у дитинстві, відхилився назад так, що крісло стало на дві ніжки. "Добре, що на вікнах жалюзі, і ніхто не бачить" – майнула думка в його голові, але в цей же момент двері ривком відчинилися, і він, не утримавши рівноваги, звалився вниз разом з ненадійним кріслом.

– Та твою ж ... – не стримався Кирило потираючи забійний бік. – Кого там принесло?

– І нічого не принесло. Ми самі прийшли. Вітаннячко.

– З м'якою посадкою.

З-за столу з'явилися дві хитрі мордочки, і Кирило знову подумки вилаявся.

Тільки їх тут і не вистачало.

– Що на цей раз вигадали? Знову ярмарок хочете влаштувати? Ні? Кіновечір? Майстер-клас із виготовлення кексів? Майте на увазі, що ремонт кафе в мої плани на найближчий рік не входить.

– Злий ти. Ми, між іншим, із найкращими намірами. Несемо щастя людям! – Ангел усміхнулася своєю фірмовою невинною усмішкою, і Кирилові стало не по собі.

– Тільки не кажіть, що ви знову хочете когось звести! – і подумки додав: «З глузду». Ні, він, звичайно, дуже радий і за Льошу з Катею, і за Влада з Ксюшею, але ставати піддослідним кроликом у руках двох дівчаток-підлітків з невгамовною фантазією ... Ні, дякую. – Я в цьому не беру участі!

– А ми й не пропонуємо. Ми взагалі допомогти прийшли. – Ангел кивнула на завалений паперами стіл.

– Допомогти? – Кирило вже биту годину намагається знайти цікаву та оригінальну ідею, щоб відзначити річницю з відкриття кафе. То чому б і не вислухати дівчат? Нетривіальні ходи – це якраз їхня фішка.

– Так, допомогти. Цінуй нашу доброту, о невдячний! – Ангел підняла руки в театральному жесті, веселячись від усієї своєї широкої душі.

– Але ми маємо одну умову, – Соня дістала з кишені якийсь папірець, і хлопець зробив крок уперед, розглядаючи його.