Ірен Вастро - Право на щастя, Ірен Вастро

-Думаю так. Це зараз не завадить. Скинеш коли йти.- кажу я.

-Добре.- каже вона.

Ще говоримо про  різні дрібниці нашого студетського життя і вимикаємося. Йду на кухню та чую розмову мами з братом.

-Так, Данило, буде евакуація. Я хочу їхати, але батько з Софією проти.- кажевона крізь сльози.

-Мамо, якщо у вас сильні обстріли, то звісно їдьте.- каже брат.

-Щодня, щогодини чути вибухи.- каже вона.- Але куди їхати?- питає вона в брата.

-В мене є побратим. Його родина виїхала за кордон. Квартира в Києві пустує. Може до нього попроситися на час? Давайте я спитаю його.- каже брат.

-Спитай. Може це справді вихід з ситуації. Потім знайдемо роботу та знімемо житло.- каже мама.

-Я нікуди не поїду!- кажу голосно.

-Мала, привіт. Соню, наша мама не панікерка, ти ж знаєш. Якщо у вас там справді біда, може слід їхати?- питає брат.

-Даню, я не хочу. Чому я маю їхати? Чому я маю кидати свій дім?- питаю і відчуваю, що сльози знову течуть по щоках.

-Соню, якщо є небезпека  для вашого життя, краще їхати, доки можете. Я не хочу вас втратити.- каже брат, а ми з мамою витираємо сльози дивлячись одне на одну.

-Так, досить сльози лити. Ранок вечора мудріший. Сину ти як?- питає батько прийшовши на кухню попити води.

-Більш менш. Живий і то добре.- каже брат.

-То й добре.- каже батько.

-Батьку, евакуюйтеся. Не чекайте останньої миті.  Завтра спитаю в побратима про житло, а ви починайте збирати речі.- каже брат.

-Добре, сину.- каже мама.

-Все пора. Мушу йти. Я вас люблю.- каже брат.

-Ми тебе теж.- кажемо всі в слухавку.

-Так, давайте спати.- каже тато і в цей час лунає вибух.

Приліт зовсім близько. Скло починає сипатися з вікон.  Лунає звук повітряної тривоги. Біжимо в укриття…

Шановні мої читачі, запрошую вас до моєї  нової книги. Натхнення її написати спровокували реальні події. Сподіваюся, що вона знайде відгук у ваших серцях. Ця книга буду про боротьбу з обставинами для того, щоб вибороти своє право на щастя.

Ваша ІРЕН ВАСТРО.