Анна Стоун - Тут буду страждати тільки Я, Анна Стоун

Автобус сповільнився та зупинився біля головного входу лікарні. Стара споруда нагадувала величезного химерного звіра, що мовчки спостерігав за своїми жертвами.

Кіра зіскочила зі сидіння, відчуваючи дивну суміш страху та цікавості. У двері автобуса ввірвався холодний вітер, змушуючи пасажирів повільніше виходити.

— Оце так місце, — пробурмотіла Кіра собі під ніс, ступивши на тверду землю. Вітер плутав її чорне розпущене волосся, штовхаючи до темних дверей лікарні.

Екскурсовод, низькорослий чоловік у сірому плащі, зустрів групу біля входу. Його голос, здавалось, змішувався з навколишньою тишею:

— Доброго вечора всім. Ви прибули на екскурсію до одного з найбільш моторошних місць України — Вінницької психіатричної лікарні. Як ви знаєте, ця споруда має не лише багату історію, а й безліч таємниць. Протягом наступних кількох годин я проведу вас по найцікавіших з них, — його слова викликали перешіптування у натовпі. Кіра відчула, як кілька туристів позаду нервово зітхнули.

— Екскурсія триватиме близько двох годин, після чого всі охочі можуть залишитися на ніч, щоб перевірити свої нерви, — продовжував він, усміхаючись. — Але скажу вам відразу: багато хто не досиджує до ранку. Привиди наших колишніх пацієнтів і лікарів полюбляють з’являтися саме вночі. Ну що ж, почнемо?

Кіра кинула погляд на коридор лікарні.

«Залишитись тут на ніч та знайти цікаву ідею для книги? Чи поїхати в готель та завалитися спати? — ці думки, як одвічне питання Шекспіра, половину екскурсії крутилися в неї в голові. — Хоча, якщо думати головою, то краще їхати у готель. Лікарів я боюся більше примар. А якщо це примари лікарів…».

— Я залишаюсь. — Кіра здивувалась почувши у тиші раптом свій голос.

Кілька туристів кинули на неї здивовані погляди, але Кіра не звернула на це уваги.

«Ну що ж. Так навіть краще. Врешті, якщо тут хтось живе, воно не страшніше за мою реальність».

Під час екскурсії вона почула чимало історій про моторошні події, що відбувалися в цих стінах. Про експерименти над пацієнтами, катування та навіть розстріли.

Їм навіть показали підземні коридори, що пролягали під будівлею. Казали, що там можна почути брязкіт кайданків і шепіт невидимих голосів. Але більша частина підземних коридорів була закрита та не досліджена до кінця.

Відчуваючи, як адреналін заповнює кров, дівчина вже терла долоні. Попереду її чекає ніч у таємничій будівлі. Наодинці. Бо ніхто з її автобуса не захотів залишатися. Напевно також лікарень бояться.

Криво усміхнувшись, Кіра кинула погляд на повний місяць, що визирнув з-за хмар. Раптом захотілося підняти голову та протягнути: «А-у-у-у». Стримавши смішок, дівчина дістала з рюкзака свій телефон, мигцем зайшовши в телеграм. З минулого разу змін майже не було, тільки в чаті літературного проєкту хтось настрочив півсотні коментарів. Кіра їх рідко читала. Там було багато учасників, обговорювали все: від робочих питань до особистих.

— Ну що ж, удачі, — усміхнувся екскурсовод. — Якщо до ранку не втечете, отримаєте невеличку нагороду. Не кожен витримує ніч тут.

— Побачимося вранці, — Кірі вже хотілося поринути у гущу подій.

* * *