Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

 Гребінчастим драконом злетів він у небо, і на його спині, притулившись один до одного, міцно тримаючись, сиділи щасливі Лукаш і Люція.

***

Зимові канікули школяр Лукаш провів у бабусі. Ковзанка блищала, як начищений паркет у гімназійному залі. Ковзани розрізали лід, залишаючи гострі смуги та перлинну крихту. На подвір'ї ліпили сніговика. Бабуся Кристина пекла святковий пиріг, і його аромат змішувався із запахами вугілля та дров.

За три дні до початку занять Лукаш повертався додому в електричці, із захопленням читаючи книгу Купера.

Відчинив ключем двері, увійшов до своєї кімнати та ахнув! Його картини зникли, наче їх і не було на світі!

Лукаш із хвилюванням дочекався приходу додому матері.

- Яке мені діло? – сказала вона. - Дзвони своєму татусеві, це він перед усіма хвалився, який ти митець!

Лукаш кинувся до помаранчевого телефону.

Батько одразу ж узяв слухавку.

- Я мушу порадувати тебе, мій любий Лукасе (так він завжди називав сина). Картини твої вдало продалися, тож приходь по гроші.

- Кому? — ледве стримуючи сльози, спитав Лукаш.

- Одному канадському колекціонеру. Цінителю мистецтва.

- Але ж я не ці дозволяв, тату. А інші… Ті, які у маминій кімнаті. А у цих, що ти продав – частина мого життя, моя душа.

І він жбурнув помаранчеву трубку.

***

 Через довгі двадцять років доля занесла Лукаша в іншу країну в невідоме йому місто Дахів. Через день він мав покинути його, коли прибуде потрібний поїзд. Лукаш спочатку занудьгував, але потім, пройшовши містом, був зачарований ним.

Легко танцюючи в холодному повітрі, плавно сідали тихі сніжинки. Червоні черепичні дахи будинків ставали алебастровими, а потім надвечір синіми. Коли в сутінках спалахнули ромбовидні ліхтарі, сніг спалахнув різнобарвними іскорками.

З вікна лунала плавна скрипкова музика, ніби підігруючи сніжинкам.

Зупинившись у готелі, Лукаш спустився до кав’ярні. Взяв чашечку ароматного паруючого напою, булочку з джемом. Тут же при готелі був невеликий виставковий зал із затишними кріслами та буклетами на столиках.

Іти не хотілося.

Лукаш швидко оглянув картини, і раптом зупинився. У нього занило коліно, ворухнулася душа, застукало серце.

З найближчого полотна назустріч вирвався чудовий і гордий дракон. Він летів між хмар, а на ньому сиділи дівчинка та хлопчик. З подивом він упізнав у хлопчику самого себе в дитинстві! А дівчинка? Боже, та це ж Люція! А ось знову вона на інших картинах – ніжна, трепетна, майже невагома, магічне кохання його юних років! А ось і він сам крупним планом – очі, наче волошки в житі, волосся в'ється за вітром... Стривай, але це не його картини, не його рука!

Лукаш закрутився на місці. Запитати не було в кого. З хвилюванням він звернувся до портьє і, ретельно підшукуючи потрібні слова, спитав, кому належать картини у залі. Адже таблички автора нема!

 Портьє люб'язно обіцяв спитати завтра у адміністратора.

Лукаш повернувся до виставкової зали, сів у крісло і довго дивився на роботи. Він увесь поринув у минуле.

 Спогади прийшли самі собою. Гарний дракон, що летить, тільце дівчинки, притиснуте до нього, її ніжні руки. А під ними пролітала, блискаючи вогнями Прага.

Лукаш вийняв блокнот і почав малювати таке рідне обличчя. Яка вона може бути зараз, далека Люція? Може, вона витяглася, трохи схудла, обличчя її загострилося. У струменях її ніжного волосся з'явилися сріблинки? На носі красуються окуляри, за якими ховаються уважні блакитні очі.

Він все ж таки змусив себе встати і повільно вийшов.

Вдень адміністратор повідомив лише псевдонім автора – Стелла та номер мобільного телефону, яким можна було замовити або купити картини.

***

До старої фортеці він добирався через усе місто. Йшов мокрий сніг. Біля самої надбрамної вежі виднівся силует жінки під парасолькою, і в Лукаша шалено забилося серце і защеміло коліно.

Вона обернулася – гострі очі, волосся – помаранчеві промені.

- Лукаш! - Люція кинулася до нього, і вони втопилися в обіймах. - Як довго я тебе шукала - мій хлопчик, юнак, сильний і мужній, з далеких дитячих мрій! Чому ж ти перестав малювати?

- Але як ти... Чому тут? – тільки й встиг промовити Лукаш.

- Мої картини висять у ста сорока чотирьох містах світу. І лише в цьому нам удалося зустрітися! - Вигукнула Люція.

- Тепер колесо закрутиться заново? І розпочнеться наше нове життя? - Запитав він, не вірячи своєму щастю.

- Повне чудес та сновидінь!

Від фортеці крокували юні і стрункі молоді люди до помаранчевого трамваю.

« Ми створені із сновидінь. І сном оточене життя маленьке наше…»

(В. Шекспір «Буря»)

Жовтень 2018 року.