Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

до читача як до супротивника. Враховуючи тодішнє налаштування громадської думки, Селін просто не бачить іншого вибору: за неможливости завоювати прихильність читача, він захоплює його увагу, викликаючи в нього вир емоцій. Селіну доводиться вдавати, що читач нападає на нього, і відтак точно зважувати удари у відповідь. За таких умов у нього розв'язані руки, і справді, він зусібіч атакує читача, передусім за його переконання, за його манеру говорити про табори смерті та їх жертви, а ще і його відрази, аж до скатологічної лексики, а також і його найзаповітніші страхи, коли автор натякає на фатальну хворобу, на яку цей читач, і він це знає, напевно приречений.

Але в Селіна як майстра роману, який вправно володіє всіма оповідними засобами, на зміну нападам люті приходять періодичні спади напруги. Усякі фортисимо, аби бути вартісними, повинні увиразнюватися на тлі уривків піанісимо. Ця «Феєрія для іншого разу І», яка вихлюпує на читача шалу більше, ніж будь-який інший романний текст Селіна, також містить найбільше моментів зворушливості, тієї найделікатнішої і найщирішої зворушливості, котра сповиває серпанком усякий спогад минулого, навіть коли він не є власне хвилюючим, у мить його спливання з забуття; зворушливості, яка не зможе забутися, бо звучить правдиво, як-от доля в'язня, навіть якщо його кара здається нам справедливою; або зворушливості, яка зринає між двома криками, коли Селін згадує свій лікарський досвід пологів і миті народження людини.

Серед усього цього лінія візиту Клеманс Арлон уже давно загубилася. Ми навіть не довідаємося, навіщо вона приходила до Селіна. Та тим часом її місце з вигодою займе один з інших друзів-ворогів. А саме Жюль, схожий на Жена Поля — «друзяку» й сусіда Селіна по Монмартру, наскільки художник і скульптор може скидатися на художника-ілюстратора, а безногий на того, хто втратив одну ногу на війні 14-го року. В не дуже добродійному візиті Клеманс був напевно свій інтерес, але Жюль виглядає набагато гірше. Він заганяє Селіна у стан подвійного безсилля, прилюдно називаючи «фріцем» посеред натовпу роззяв, які напередодні визволення Франції тільки й шукають нагоди засвідчити свій патріотизм, а також у нього на очах пестячи його жінку, яка, схоже, і не проти того. Буде потрібна щонайменше ціла ніч бомбардування Парижа, щоб призабути або геть стерти з пам'яті таке подвійне приниження.

Після численних переробок і варіантів на перших сторінках другої частини в тумані лишилися обставини, за яких Фердінан опиняється у своїй квартирі: без сумніву, Селіна це зовсім не бентежило, а може, й було зроблено навмисно, бо придавалося для оповіді, яку він саме розпочинав, адже коли Селін твердить, що подає події як хроніку, то насправді тільки й думає, як змалювати все у фантастичному світлі. Спочатку те бомбардування мало бути тільки однією з частин історії. Але по рукописах і начерках видно, що в кожному новому варіанті Селін відводить йому дедалі більше місця, наче фотограф, який без кінця збільшує зроблену ним світлину. Урешті-решт у 1954 році він робить з того бомбардування єдиний сюжет цілого тому. Джойс в «Уліссі» змалював вісімнадцять годин із життя своїх героїв. Селін у «Феєрії для іншого разу II» кидає виклик і виграє, присвячуючи понад двісті п'ятдесят сторінок описові однієї ночі й одного ранку.

Він не має сил відсторонитися від цієї теми, бо усвідомлює, що вона є нагодою виявити себе в повній мірі, тобто в повній безмірності. Спогад про бомбардування навесні 1944 року, підживлений тими, під які він потрапляв у Німеччині з липня 1944-го по травень 1945-го, наочно зберігся в його пам'яті. Ті спалахи й вибухи бомб і снарядів, те ревище, свист і завивання сирен продемонстрували йому миті, в яких засаднича безладність світу зринає в розвої направду космічного виміру. Неначе тіні падають із землі до неба, неначе сонце сходить із Заходу, асфальт по авеню Жюно тече рікою, а Сена закипає. Як не подивися, а світ став догори дриґом. Він утратив наповнення й межі, розколотий згори розривом виднокола, спричиненим помахом Жюлевої палиці, і розвержений знизу розхристом землі, а через шахту ліфта і старі монмартрські гіпсові кар'єри він сполучається з пеклом. Це не що інше, як картина апокаліпсису. Від надиру до зеніту й на всіх променях троянди вітрів відкриваються інші світи, однаково непридатні для людини: світло заяскраве для зіниць, звуки загучні для перетинок, ґрунт під ногами заковзкий, а стіни такі хиткі, що на них годі спертися.

Селін безперестану відкриває перед нами ці прояви світу навпаки. У читача, принаймні при першому читанні, виникає певне враження тупцювання на місці й повторення. Але якщо він придивиться уважніше, то швидко помітить, що у повторенні завжди є варіація або новий елемент, які він із задоволенням знаходитиме. Але правда й у тому, що «Феєрія для іншого разу», особливо її друга частина, є одним із романів, де Селін вимагає від свого читача найбільше. Справді, попри масштаб події, її описано одноманітно, власне романна канва виявляється якнайтоншою, а читач роману, звиклий до руху й до подій, мусить зосереджувати головну увагу на деталях стилю.

Якщо він це робить, тобто якщо він чутливий до стилю, його задоволення триває й наростає від рядка до рядка. Бо «Феєрія для іншого разу» є новим щаблем, причому вирішальним, у рухові, який підносить Селінову прозу до все більшої самобутності. Від перших моментів «Подорожі на край ночі» Селін терпляче й послідовно долав заспокійливі рамки французького письмового речення; один за одним рвав синтаксичні зв'язки і смислові ланцюжки; він навчився сам і привчив читача до слововживання, де доречність лишає місце для гри, де всупереч традиції крапки не вважаються заклепками, які не дають тексту розсипатися; він установив для зв'язків і доречностей новий порядок, заснований на ритмі й асоціаціях звуків і смислів, які диктуються розумом менше або підпорядковуються йому слабше, ніж зазвичай. «Феєрія для іншого разу» є першим романом, де змальовано світ, котрий остаточно «зіскочив із завіс», і змальовано його мовою, навмисно «знятою зі звичних завіс», аби навісити її на інші. Нові «завіси» не слабші старих, але вони вже іншого штибу, і серед усіх зв'язків, які ми здатні встановити між словами, вони покликаються тільки до граматики й логіки. З персонажами, яких безлад перетворив на маріонеток, і подіями, які безперестану повторюються, ми маємо втіху посмакувати всі знахідки прози, що сягнула повної свободи й повної майстерності.

Кінець не приходить із вибухом останньої бомби. Це не було передбачено у попередніх