Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

Натомість це ще один технік у білому халаті, який приводить знайому фігуру з широкими плечима, як у старого футболіста, і гладкою, коричнево поголеною головою.

«Юуліус!» Офелія з полегшенням розслабляється, посміхаючись йому з поєднанням здивування й захоплення. “Що ти тут робиш? Я казала тобі вчора ввечері, що у мене все добре».

«Ніби я збираюся повірити в цю нісенітницю». Юліус зневажливо махає рукою. Але він виглядає поспішним і скуйовдженим, його старовинна краватка розпущена на шиї, а один чіткий край комірця вказує вгору над яскраво-жовтою жилеткою.

Вони попрощалися в його квартирі вчора ввечері на її вечірці з трьох осіб — чотирьох, якщо рахувати Марлікса, Джуліуса і доньку Джонатана, які спали нагорі — менше шести годин тому. Це закінчилося лише після того, як було випито занадто багато синтетичної текіли (Джуліус і Джонатан) і занадто багато огидного напою зі смаком винограду (Офелія).

Вони з Джуліусом пройшли навчання за програмою Монтроуза з психологічної оцінки та оцінки поведінки працівників з різницею в кілька років. Але вони були як друзями, так і колегами з того дня, як вона переїхала в похмурий офіс поруч з ним.

Як бонус, він жодного разу не запитав її про її сім’ю і навіть не натякнув, що знає, хто вони, хоча, звичайно, знав. Всі знали.

«Вибачте, сер, але це приватний заклад і…» — починає Рей.

«По-перше, «Доктор», — каже Юуліус.

Офелія намагається не закочувати очі. Він любить вихвалятися цим титулом, коли хоче справити враження. Або вийти сухим з води в чомусь, чого не варто було би зачіпати.

«По-друге, я її контактна особа в надзвичайних ситуаціях і призначена особа підтримки». Він показує на Офелію. «Я тут, щоб підтримати її».

Офелія піднімає брови. Це… зміна в порівнянні з минулим вечором. Тепло, як маленька сяюча іскра, спалахує в її грудях. Незважаючи на те, що він не згоден з її рішенням, Юліус тут. Це ознака справжньої дружби і…

Юліус затягує краватку, розгладжує комір і жилет. «Можна нам хвилинку конфіденційності, будь ласка?» — запитує він голосом, який звучить як «це делікатне питання». «Наодинці».

Техніки невпевнено дивляться один на одного.

Іскра згасає, змінюючись страхом, схожим на довгий ланцюг з кілець невизначеності, де одне кільце чіпляється за інше.

Що не так? Слова злітають їй на губи, але вона стискає їх, щоб утримати в собі. Стара звичка. Ніколи не розмовляйте в присутності незнайомців. «Все гаразд», — каже Офелія Рею.

Рей дивиться туди-сюди між ними. «Одну хвилинку», — попереджає він. «Не варто переривати послідовність підготовки».

Рей і інший технік, той, що привів Юліуса, виходять з кімнати, і Рей причиняє двері. Але не до кінця. Це якось мило, незалежно від того, хвилюється Рей за неї чи за процес, за який він відповідає. Працюючи в закладі холодного сну, Рей, мабуть, бачив такі випадки.

“Що відбувається?” запитує Офелія у Юліуса. “Все в порядку? Чи Марлікс…

«Я не міг заснути минулої ночі після того, як ти пішла», — каже Юліус, крокуючи вперед-назад у крихітному просторі, потираючи рукою свою гладку шкіру на голові.

«Це синтетична текіла», — каже вона.

“Ні.” Він зупиняється, щоб витримати її погляд, перш ніж продовжити рух. «Ви повинні мене вислухати. Я не хотів нічого говорити. Джонатан сказав відпустити тебе, бо це твій вибір. Але я повинен переконатися, що ти розумієш, що робиш». Він видихає виснажений подих, що ледь відчутно пахне свіжою зубною пастою і старим алкоголем.

Вона дивиться на нього, не перебиваючи. Юліус не з тих, кого легко розбурхати.

«Тобі не потрібно цього робити», — швидко каже він. Потім він робить подих, заспокоюючись. «Ця… ситуація закінчилася. Комітет з етики виправдав вас. Ніхто вас не звинувачує».

Неправда. Вона звинувачує себе. Вона повинна була це побачити. Щовечора вона знову і знову відтворює події в своїй голові. У ретроспективі вже тоді були всі ознаки.

«У судовому позові сім’ї щодо неправомірної смерті йдеться про інше», — нагадує вона йому більш різким голосом через клубок у горлі.

«Це дурниця, і тільки через те, ким ти є», — каже він.

Можливо так, а може й ні. У будь-якому випадку результат однаковий. Блискуча дерев’яна труна перед собором Святого Патрика.

«Це не має значення. Ви чули Паулсена, — каже вона. Юліус був у її офісі, коли сам генеральний директор Монтроуз, Ріхтер Паулсен, запланував віртуальну нараду - похмурим тоном та з ледь стримуваним роздратуванням. Офелія підозрювала, що якби вона була кимось іншим, він би звільнив її на місці, і нехай буде проклятий комітет з етики. І Паулсен все ще, ймовірно, це зробить, лише пізніше, коли все трохи вляжеться. Його важко звинувачувати. Нікому не подобаються пікети та акції протесту, медіа-дрони та розтяжки з яскравими очима та блискучим волоссям перед їхнім офісом. Звичайно, якби це був хтось інший, громадськості було б байдуже, і ситуація, на жаль, не мала б жодного розголосу. Просто ще одне самогубство через синдром Екхарта-Райзера.

«Вони хочуть заголовків. Сенсаційних. У будь-якому випадку моє ім’я спливе, тож це може бути правильним кроком». Світ починає здаватися м’яким по краях, голова паморочиться, завдяки тому, що дав їй Рей. Але вона все ще чітко усвідомлює одне: їй потрібна ця робота. Потрібно допомагати людям змінювати світ на краще. Це те, ким вона є. І це важливіше, ніж її прізвище чи її ДНК.

Тільки так вона може - іноді - засинати вночі, не відчуваючи почуття провини, що поглинає її цілком.

Невпинне прагнення робити краще, бути кращим, залишатися вище нерозумних заперечень часом виснажує. Але альтернатива неможлива. Вісім років тому їй було досить важко змусити компанію серйозно сприйняти її як фахівця з питань психічного здоров’я, коли Монтроуз найняла її — швидше за все, це був показ середнього пальця компанії її сім’ї, ніж будь-що інше. Якщо Монтроуз її звільнить, знайти іншу роботу такого рівня буде практично неможливо. Тим часом ERS шаленіє. Вона не може цього допустити. Ні, вона повинна зробити все можливе, щоб цього не сталося.

Навіть якщо це означає взяти на себе завдання, яке трохи виходить за межі сфери її діяльності. Вісімнадцять місяців з R&E - командою наукового дослідження та оцінки на місці. Офелія та її колеги з відділу психологічної та поведінкової оцінки Монтроуз вже кілька років наполягають на ранньому втручанні. Чекати, поки команди повернуться на Землю, щоб лікувати їх, набагато важче, ніж зупинити погіршення одразу. Ми б не стали стільки чекати, щоб вправити і вилікувати зламану руку; чому тоді ми по-іншому ставимося до пошкодження мозку?

Офелія особливо пишалася цією фразою в їхній спільній пропозиції — своїм внеском. Очевидно що ситуація підпадала під категорію