Торі Шей - Незграбна дружина боса, Торі Шей

— Вибачте, — пробелькотіла я, намагаючись зібрати свою гідність докупи.

— Дано, ви в порядку? — запитав він, присідаючи переді мною, його голос був незвично м'яким. Мені не подобається цей тон. Зазвичай, коли я щось творила в дитинстві, а мама говорила таким тоном — нічим хорошим це не закінчувалося.

— Так, так, усе добре, — швидко відповіла я, намагаючись встати на ноги. — Просто невеликий конфуз.

— Надто часто вони трапляються з вами, — відзначив бос, але в його голосі не було докору, лише легкий натяк на посмішку.

Я червоніла, мов помідор, намагаючись уникнути його погляду. Всі в залі здавалося, зупинили дихання, очікуючи на наступні слова боса.

— Гаразд, почнемо нараду, — сказав Олександр Андрійович, підводячись і подаючи мені руку, щоб допомогти встати. — Дана, наступного разу будьте обережніші.

— Звісно, дякую, — пробурмотіла під ніс, зайнявши своє місце.

Я, що так легко вийшла сухою з води?

Сіла поруч з іншими колегами, відчуваючи на собі погляди. Моя незграбність завжди була темою для жартів, але сьогодні це здавалося особливо принизливим. Олександр Андрійович зайняв своє місце на чолі столу. Катя, яка сиділа поруч зі мною, зірка нашого офісу, почала щось мені говорити. Вона була надзвичайно красива, з довгим блондинистим волоссям і великими синіми очима, але в її голові, здавалось, було трохи менше думок, ніж можна було б очікувати.

— Дано, ти так смішно впала, — засміялась вона, накриваючи рот рукою. — Ти завжди така незграбна!

— Дякую за турботу, Катю, — сказала я, намагаючись не показувати свого роздратування. — Все добре.

— Ну, як скажеш, — вона знизала плечима, все ще усміхаючись. — Просто ти могла б трохи бути обережнішою.

Я кивнула, не бажаючи продовжувати розмову. Якщо могла б, продовжувала б я бути такою? Звісно, що мені не подобається моя незграбність, але я вже навчилася з нею жити. Олександр Андрійович почав нараду, і я намагалася зосередитися на його словах. Але Катя не зупинялась.

— Олександр такий чудовий, правда? — прошепотіла вона, нахилившись до мене. — Я завжди захоплююсь його рішучістю і тим, як він керує компанією.

— Так, він дійсно професіонал, — відповіла я, намагаючись бути дипломатичною.

— Я думаю, він помітив мене сьогодні, — продовжувала вона. — Як ти думаєш, у мене є шанси?

Я мало не пирхнула, намагаючись приховати своє здивування. Катя завжди була впевнена в собі, але це було вже занадто.

— Ну, якщо ти думаєш, що у тебе є шанс, тоді чому б не спробувати? — відповіла я, сподіваючись, що це припинить розмову.

— О, я обов'язково спробую, — підморгнула вона. — Дякую за підтримку, Дануська!

Я її не підтримую, тому що в неї нічого не вийде. Олександр Андрійович не прихильник службових романів, і я тієї ж думки. Вона працює тут не так давно, тому може не знати.

— Отже, сьогодні ми обговорюватимемо нову рекламну кампанію для нашого клієнта, — сказав Олександр Андрійович, переглядаючи свої нотатки. — Дано, як просувається робота над концепцією?

Чому він називає мене сьогодні на ім’я? А як же пані Коваленко?

— Ми працюємо над кількома варіантами, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Основна ідея полягає в тому, щоб підкреслити унікальність продукту і зробити акцент на емоційній складовій.

— Це чудово. Хотів би почути конкретніше, — зауважив Олександр, дивлячись на мене з цікавістю.

Перш ніж я встигла продовжити, до розмови втрутилася Катя. Вона звісно була милою, але іноді її коментарі були досить несподіваними.

— Мені здається, що ми повинні додати більше гламуру! — вигукнула Катя, розмахуючи руками. — Знаєте, як у тих рекламах парфумів, де всі такі красиві й у розкішних вбраннях?

Я намагалася не засміятися, дивлячись на те, як Петро закотив очі.

— Пані Павлюк, я розумію вашу ідею, але ми рекламуємо засіб для чищення, — м’яко пояснив Олександр Андрійович Катерині, ледве стримуючи усмішку. Що це за м’який тон? Що це з ним? В нього сталося щось хороше сьогодні? Чи варто боятися такого Олександра Андрійовича? Так багато питань, і хвилювати мене це не повинно. — Я не впевнений, що гламур буде тут доречним.

— Але ж всі люблять, коли красиво, — уперто наполягала Катя. — Можна, наприклад, показати красиву дівчину, яка користується цим засобом і все навколо стає таким блискучим!

— Це цікава думка, — сказав Олександр, киваючи. — Дано, що ви про це думаєте?

Я ледве стримувала сміх і спробувала надати обличчю серйозний вигляд.

— Думаю, можна спробувати включити елемент блиску у фінальному кадрі, — відповіла я. — Наприклад, коли чистота продукту відбивається в усмішці щасливої домогосподарки.

— От бачите! — радісно вигукнула Катя. — Дана мене підтримує!

— Добре, тоді запишіть це як одну з можливих ідей, — сказав Олександр Андрійович, і я помітила, як куточки його губ ледь піднялися.

Нарада продовжувалась, і ми обговорювали інші деталі кампанії. Петро презентував свої ескізи, Іра поділилася результатами останнього опитування споживачів, і всі активно включилися в роботу.

Нарада закінчилася, і всі почали збирати свої речі та виходити з кімнати. Я також швидко склала свої папери і зібралася покинути зал, коли почула суворий голос Олександра Андрійовича:

— Дано, через десять хвилин у мій кабінет.

Моє серце зупинилося. Чи він збирається мене звільнити? Що я зробила не так? Можливо, це через мій конфуз перед початком наради. Я відчувала, як починаю панікувати.

Петро, який був поряд, поглянув на мене співчутливо:

— Хай щастить, — прошепотів він, але його слова не додали мені впевненості.

Я повільно вийшла з зали намагаючись заспокоїтись та не впасти. Думки метушилися в голові, і я не могла знайти жодної вагомої причини, чому мене могли б звільнити, але все ж страх залишався. Моє серце стукотіло, і я вирішила, що перед тим, як йти в кабінет Олександра Андрійовича, мені потрібно випити води.

Зайшовши до кухні, я налила собі склянку води, але мої руки так сильно тремтіли, що трохи води пролилося на мою білу сорочку. Роздивляючись свою невдачу, я зрозуміла, що тепер через мокру тканину добре видно мій чорний ліфчик.