Торі Шей - Незграбна дружина боса, Торі Шей

Дана, вічно незграбна співробітниця маркетингового відділу великої компанії, звикла до конфузів. Її життя змінюється, коли її суворий і впливовий бос, якого вона бачила лише на нарадах, раптово пропонує їй фіктивний шлюб. Разом вони підписують угоду, яка передбачає спільне життя протягом року. Ось тільки Дана не розраховувала на те, що "чоловік" за контрактом виявиться таким чарівним і наполегливим. Кожен день приносить нові виклики. З кожним днем ​​гра в закоханих стає все більш небезпечною, адже ризик закохатися по-справжньому зростає з кожним дотиком, кожним поцілунком... Але чи не занадто завзято він зображує закоханого чоловіка? Чи зможе вона встояти перед чарами свого фіктивного чоловіка? Фіктивний шлюб перетвориться на справжнє кохання, чи призведе до ще більших халеп?

1 глава

Я прокинулася з відчуттям, що сьогоднішній день принесе щось надзвичайне. Але перше, що сталося, змусило мене засумніватися в цьому.

День почався, як завжди, із боротьби з будильником. Я натискала кнопку «відкласти» ще кілька разів, поки не зрозуміла, що вже пізно. Підскочивши з ліжка, я намагалася швидко зібратися. Звичайно, одразу ж зачепилася за ковдру і майже впала на підлогу. Це був класичний початок мого дня.

— От халепа! — пробурмотіла я, розуміючи, що до початку робочого дня залишилося всього сорок п’ять хвилин.

Але здається, що халепа — це моє друге ім’я.

Поспіхом накинувши першу-ліпшу блузку і спідницю, схопивши каву в термокружці і сумку з документами, поспішила вийти з квартири. Потім забула, де поклала ключі від квартири. Виявилося, що вони лежать у холодильнику. Чому я їх туди поклала, не зрозуміло навіть мені. Ліфт, звичайно ж, не працював, тому довелося бігти сходами з восьмого поверху. На виході з під'їзду я майже зіткнулася з сусідкою, пані Оленою, яка щоранку поливала квіти.

— Доброго ранку, Даночко! — сказала вона, усміхаючись, зупинила мене за руку. — Знову запінюєшся?

— Доброго ранку! — відповіла я, намагаючись не пролити каву, оскільки термос почав протікати. Ще цього не вистачало! — Так, робота не чекає.

— Ти завжди кудись поспішаєш, — зауважила пані Олена. — А може, варто було б задуматися про щось інше?

— Щось інше? — я здивовано глянула на неї.

— Так, наприклад, про сім'ю, — продовжила вона, злегка нахилившись, щоб поправити квіти. — Робота, звісно, важлива, але що буде, коли ти будеш старою і самотньою?

— Пані Олено, я ще не настільки стара, щоб про це думати, — відповіла я, намагаючись усміхнутися із ввічливості. Мені не подобається до чого веде ця жіночка.

— Мій син Данилочка якраз шукає собі гарну дружину, — не відступала вона. — Він розумний, працює в банку, чудовий хлопець. Ви б чудово підходили одне одному.

Мене це не хвилює. Стати домогосподаркою, забути про себе, і що в кінець кінцем мені зраджували за моєю спиною, це в кращому випадку. Боже збав! Хай собі цей Данилочка шукає іншу дівчину для таких справ.

— Це дуже мило з вашого боку, але я зараз зайнята роботою, — спробувала я вивільнитися з розмови. — Мене не цікавить шлюб.

— Дано, робота не втече, а от час минає. Подумай над цим, — вона підморгнула і повернулася до своїх квітів.

Я кивнула і швидко побігла далі. На зупинці автобуса вже чекало кілька людей. Я побачила свій автобус на горизонті та помчала до нього. У поспіху я мало не впала, посковзнувшись на ще мокрому тротуарі, але встигла втриматися на ногах. Після ранкового дощу було так душно та жарко на вулиці, що я відчуваю, як піт стікає по моїй спині. Заскочивши в автобус, я зрозуміла, що залишила проїзний вдома.

— Чорт! — прошепотіла я, шукаючи дрібні гроші в гаманці.

— Не хвилюйтеся, ось, — сказав молодий чоловік, що стояв поруч, і оплатив мій проїзд.

Я роздивилася цього хлопця, він був блондином з татуюваннями, що прикрашали його руки. Він виглядав молодшим за мене, йому, мабуть, було років двадцять, як не менше, в той час, коли мені вже було двадцять п’ять. Його яскраво-сині очі дивилися на мене з м'якою усмішкою, і на мить я забула про свої негаразди.

— Дякую! — зніяковіла я, приймаючи допомогу. — Дайте мені номер картки, і я перекину Вам гроші.

— Краще ти дай мені номер свого телефону, — усміхнувся він.

Автобус різко загальмував, і я ледве не впала на стареньку бабусю, яка глянула на мене так, ніби я тільки що образила її пращурів. Але незнайомець встиг спіймати мене. Я відчула, як щось перевернулося у животі. Він обхватив мою талію, і відчула приємно тепло. Боже! Через відсутність хлопця я вже почала задивлятися на молодших. Це смішно і водночас сумно.

— Обережніше, — промовив він, допомагаючи мені встати.

— Дякую ще раз, — сказала я, відсторонюючись від нього, щоб голодна жінка в мені не почала кидатися на нього.

— То як щодо твого номера? — кокетливо подивившись на мене.

Ох, він, мабуть, справжній бабій? Та, перш ніж я встигла відповісти, автобус зупинився, і побачила, що це моя зупинка. Вискочивши, я забула про нього і побігла до офісу. Головне, це не запізнитися! Я ніколи не любила запізнюватися, ця звичка в мені ще з часів школи. І мені вдавалося не запізнюватися, попри те, що завжди була такою незграбою та невдачливою.

У холі на мене вже чекало знайоме обличчя — охоронець, який завжди знає, як підняти настрій.

— Привіт, Дано! Ти знову бігла марафон? — сміючись, запитав Сергій Іванович, побачивши моє запихане обличчя.

— Так, щоденна зарядка, — відповіла я, намагаючись привести себе до ладу.

Ледве добігаючи, я швидко піднялася на ліфті до нашого поверху. Хоча б тут він працює! Тьфу! Головне, щоб не зурочити. Не хотілося б застрягати в ліфті. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що до початку наради залишалося кілька хвилин. Я забігла до свого кабінету, швидко відклала речі і поспішила до конференц-зали.

Ви думаєте, що на сьогодні це кінець моєї невдачі? А ось і ні! Заходячи до зали, я зачепилася за поріг і впала прямо на підлогу. Все сталося так швидко. Одним моментом я стояла, наступним — лежала на підлозі, відчуваючи, як біль пробігає через коліно. Моя тека з документами розлетілася навколо мене.

Піднімаючи голову, я побачила перед собою пару дорогих черевиків — чорних, блискучих, ідеально начищених. Повільно, з жахом, мій погляд піднімався вгору по чітко вигладжених штанах, крізь бездоганний костюм, аж до обличчя. Його обличчя було добре знайоме мені — виразні вилиці, які надавали його обличчю рішучого вигляду, коротко стрижене темне волосся, завжди акуратно зачесане, але найбільше вражали його зелені очі, зазвичай холодні й пронизливі, як лід. Нашого боса — Олександра Андрійовича Романенка. Схоже, мені сьогодні влетить. Але зараз його очі, які зазвичай суворі та недоступні, виглядали інакше трішки інакше. Вони блищали з легкою смішинкою, чи мені це тільки здавалося? Всі в залі тихо завмерли, боячись, як відреагує бос.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍