Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— Коли питав? — я зробила ковток кави.

— Декілька днів тому. Не памʼятаю.

— Отже чогось вже хоче. Знову. Як мене це дістало.

— Кіро, чому ви пручаєтесь? Він лише хоче безпеки для вас. І спокою для себе.

— Ні, Тарасе, він хоче тільки все контролювати. І думати, що керує мною.

— Хіба це погано? — охоронець опустився на стілець поряд. Я знову кинула на нього важкий погляд і десь починала розуміти, чому саме його дідусь обрав для мого захисту. Це наче його маленька копія.

— Так. Що за дурні питання? Я не маленька дівчинка вже, щоб контролювати кожен мій крок. 

— Ну, якщо чесно… дивлячись на вас, то виникає бажання захищати.

— Слухай сюди, — я різко вхопила його за комір сорочки і нахилила до себе, щоб сказати все максимально на вухо, — не забувай, чия я онучка. Думаю, мій дідусь дав тобі зрозуміти, який у нього характер. Отже я ще гірше. Не дивись, що я виглядаю як мила дівчинка, це далеко не так. Ти й гадки не маєш, що мені довелося бачити і пережити.

Так само різко відпустивши його, я взяла до рук чашку і продовжила пити каву, навіть не дивлячись в бік Тараса. Охоронець лише мовчки поправив свій одяг, сверлячи мене своїми блакитними очима. І коли я врешті зраділа, що можу спокійно закінчити відпочивати, задзвонив мій телефон. 

— Алло.

— Кіро. Ти де? — почувся як завжди суворий голос.

— На роботі. Щось сталося?

— Кидай свої дурні забавки. І їдь додому.

— Для чого? У мене в квартирі наче все добре.

— До свого справжнього дому, дорогенька. Чекаю, — і більше не сказавши ні слова, він вимкнув дзвінок. Я лиш закотила очі та подумки вилаялась.

— Здається…сьогодні доведеться бути у твоїй компанії, — я підхопилась і взяла свій фотоапарат.

— Поїдемо на моєму авто?

— Ні. Кожен на своєму. Я не витримаю твоєї присутності в замкненому просторі.

— Чого ви так мене не любите? — Тарас вирівнявся зі мною.

— Бо ти потакаєш дідусю. А не мені. Хоча охороняти маєш мене.

— Якби я потакав вам, то у нас би вже давно було купа проблем.

— Замовкни, — я закотила очі та поспішила до свого автомобіля.

Зупинившись біля будинку, я не поспішала виходити. Вдивлялась у кожне вікно, розглядала кожну цеглинку і кущі навколо. Колись тут я проводила найкращі миті свого життя поряд з батьками. А зараз я просто терпіти не можу це місце і все що з ним повʼязано. Якби дідусь не займався сумнівними справами, то все наше життя було б інакше. Але на жаль, маємо те що маємо. Від думок мене відволік стукіт у вікно. Тарас стояв біля моїх дверей і якби натякав, що треба виходити. Я ще раз кинула погляд на будинок і вийшла з авто, навіть не дивлячись на охоронця.

— Ти вивчила вміст теки? — суворий погляд під густими бровами сканує кожен клаптик мого обличчя.

— Ні. Ще ні, — важко видихаю, — я зупинилась на батьковому фото.

— Кіро, здається, ти казала, що вже в нормі.

— А хіба це не так? Чи мені вже не можна посумувати за рідним татом!?

— Для цієї справи у тебе має бути абсолютно холодний розум. Бо це все дуже делікатно.

— А якщо я не хочу? — я стиснула долоні в кулаки.

— Згадай, дорогенька. Згадай якою була та кров, в якій були всі твої руки. Яким гучним був постріл. Якою мокрою була сорочка твого тата від сліз, якими ти вкривала вже його бездиханне тіло…

— Замовкни, — я процідила крізь зуби. Сльози без контролю потекли по щоках.

— Отож. Помста буде суворою. 

Я відчувала, як мене трясе, але не відривала очей від очей дідуся. Він занадто вправний маніпулятор, бо після його слів в грудях запекло шалене відчуття зробити все те саме з тими, хто вбив мого тата. Дідусь клацнув пальцями і переді мною знову зʼявилась та тека.

— Що? — я різко розвернулась в бік Тараса, — ти знову нишпорив у моїй квартирі?

— На щастя, не довелось, — чоловік схрестив руки на грудях, — ви залишити її на комоді в коридорі.

— Ще раз ти таке зробиш…

— Кіро! — дідусь перебив мене.

— Ти не маєш права посилати людей, щоб ті обшукували мої речі.

— Поки ти під моєю опікою, я маю право робити все що завгодно, — він знову дістав свої цигарки і підпалив одну. І як завжди, лише сірники.

— То що я маю зробити? — я витерла сльози, що ще залишились на моїх щоках і далі беземоційно вдивлялась в папери, що витягав Тарас з папки.

— Спочатку загальна інформація. Так як ти тоді не запамʼятала, хто це був і я приїхав надто пізно, то ж на пошуки цього мерзотника я витратив досить багато часу. Його фото тут нема, бо я не можу дивитися на цю пику. Але це і не потрібно, тому що і так відомо, хто це. Давні вороги мого бізнесу, які тоді викрали тебе, щоб отримати викуп. Я детально вивчив усе, що вони робили з того дня і до сьогодні. Тому прекрасно знаю і здогадуюсь про кожен їхній крок. Тому діятимемо ми так…