Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— Вибачте. Перепрошую…дозвольте, — я змушена йти на підборах по цьому дурному вагону потяга, тягнучи за собою свою валізу. 

Я користувалась цим видом транспорту за життя напевно рази три. І перші два — дитиною, то ж не памʼятаю навіть, наскільки це жахливо. Ще раз глянула у свій квиток, щоб переконатися, що хоча б йду в правильному напрямку. І нарешті дійшла до свого місця. Тільки перед тим ще раз декілька разів довелося уникнути зіткнення з дурними невихованими людьми. Проте там, де зараз мала б сидіти я, був якийсь інший чоловік.

— Перепрошую, — я мило посміхнулась, — можна я займу своє місце?

— Ваше місце? — він здивувався, але посміхнувся теж, — ви мабуть помилились.

— Що? Тобто? Моє місце тут, — я вказала на нього пальцем.

— Вибачте, це неможливо. Бо воно моє. Може ви сплутали вагони. Чи потяги, — чоловік оцінив мене поглядом і зупинився на обличчі. В той момент хотілося сказати йому всі пекучі слова, що я чула від дідуся. Бо те що я блондинка не дає йому права дивитись на мене таким поглядом.

— Аж ніяк. Ось мій квиток.

— Ну давайте глянемо, — чоловік дістав із своєї сумки теж квиток і почав порівнювати, — хм…справді…одне і те ж місце.

— Отже, принизливий погляд через мій колір волосся вважатимемо необґрунтованим? — я підняла одну брову.

— Вибачте, з чого ви взяли, що я вас принижував?

— У вас це на обличчі написано.

— Я ніколи не оцінюю інтелект люди за кольором волосся.  А з цим, — він махнув рукою з квитками та поклав їх на столик, — треба розбиратися. Я зараз.

І поки чоловік, ймовірно, пішов до провідника, я швидко взяла в руки його квиток і почала читати. Артур Посійчук. Отже, все правильно і дідусь не помилився. Я почала знервовано тупати ногою. Так, я готувалась до цього. Декілька місяців під набридливі настанови дідуся. Але коли вже зустрілась обличчям до обличчя з тим, хто вбив мого батька… впевненість трохи зникла.

— Ось, — чоловік привів провідника і вихопив квитки з моїх рук, — як таке могло статися?

— Справді дивно…— відповів працівник залізниці, — як ви купили квиток?

— Через інтернет, — відповіла я.

— Я купував наявний в касі.

— Напевно стався якийсь збій. І вам на сайті показало вільне місце. Або ви якось одночасно купили. Чесно, на моїй практиці таке вперше, — говорив провідник, а я ніби уважно слухала та кивала. Хто ж крім мене знає, що все це підлаштовано навмисно моїм дідусем і його постійно сумнівними знайомствами.

— То що нам тепер робити? — вирішила поцікавитись.

— Ну…зрештою, вам обом їхати не так вже і далеко. Потіснитесь на одній полиці. Вибачте, — провідник пішов, залишивши нас самих.

— Зарікався більше ніколи не користуватись потягами, — бурчав собі під ніс той чоловік, — кожного разу якась дурня.

— О! Ми навіть виходимо одночасно, — я глянула через його плече на квитки і «щиро» здивувалась.

— Точно… співпадіння на мільйон, — чоловік закотив очі і кинув наші квитки на столик.

— Та годі вже вам, — я сіла на свою нижню полицю, — вже так сталося. Нічого, буває. Зате буде що згадати.

— Я викупив усі ці чотири місця, щоб поїхати у відносній тиші. А тут ви…

— Отже, доля не хоче, щоб вам було спокійно, — я буравила його поглядом і мимоволі стискала пальці в кулак. Він хоче тиші. Цікаво, чи стоїть у нього в вухах звук пістолета, яким він вбив мого тата. Чи памʼятає він про це, може згадує…

— Ну, сподіваюсь, що ви не створюватимете шуму. Бо мені треба попрацювати.

— Ви занадто серйозний, Артуре, — я підперла голову рукою і посміхнулась.

— Що? Як ви…— він спочатку був дуже здивований, але потім опустив погляд на квитки, що лежали на столику. — А ви дуже кмітлива… Кіро.

Я посміхнулась і він зробив те ж саме, а потім дістав свій ноутбук та, ймовірно, почав працювати. Коли цей Артур вбив мого батька, йому було близько двадцяти, може трішки більше. Так сказав дідусь, коли дізнався про нього. То ж зараз йому десь поза тридцять, але виглядає чоловік дуже добре на свій вік. Але цей шрам на обличчі точно видає його діяльність. В мене були досить змішані відчуття поряд з ним. Хотілося вже зараз просто пристрелити його і закінчити це все. Але натомість я ніколи не памʼятала, хто це зробив, тому з якогось боку Артур був просто посторонньою людиною, яка не має до мене ніякого відношення. Якби я озвучила це дідусю, він мабуть би був шалено розлючений. Хоча це через нього я втратила тата, але він жодного разу навіть не вибачився. Це ж через його дурний бізнес вороги вкрали мене і хотіли гроші за повернення. Тато завжди казав йому, що добром це не закінчиться. Він же перший поїхав мене рятувати і поплатився. І мама цього не витримала… Перелякавшись через мене, потім не витримавши того, що помер батько, незадовго теж пішла за ним. І я залишилась сиротою на вихованні у дідуся. А в татовому заповіті було вказано, що якщо щось з ним станеться, то дідусь має мною опікуватися до моїх двадцяти пʼяти. Я інколи взагалі не розумію, чим вони там всі керувались, коли вигадували такі речі. Весь цей час Артур не відривався від свого компʼютера, жодного разу не відволікся. Я ж не знала чим себе зайняти, тому переглядала фото з останніх фотосесій. Це для мене просто непотрібна поїздка, щоб тільки побачити його і зрозуміти, з ким буду мати справу. 

— Дякую, що поводились тихо. Не очікував, — сказав Артур, коли ми вже були практично на потрібній зупинці.

— Та невже? — я підняла брову.

— Просто ви схожі на людину, яка любить поговорити.

— Ви і не уявляєте, як помиляєтесь, — я голосно засміялась і від цього кутики його губ теж злегка піднялися. 

— Що ж…дякую за неочікувану компанію, — він взяв свою сумку і пішов, бо потяг вже почав гальмувати. Я ж не поспішала і дочекалась, коли всі люди вийдуть, щоб не стояти у тому натовпі. Недалеко від вокзалу на мене вже чекав дідусь у своєму авто разом з його охоронцем.

— Артур? Посійчук? — не встигла я сісти в авто, як він відразу ж почав питати мене. За його темними окулярами не було нічого видно, але цей суворий погляд я відчуваю навіть крізь стіни.