Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 0-1, Вальдемар Лисяк

думаю, що Папа Римський також міг мати це відчуття між часом, між власним пораненням і операцією. Мені сумно, і я вже закінчую…".

Я теж закінчую, хоча може здатися, що я тільки починаю. Але тільки друкований "Вступ" є початком. Уся книга лежить переді мною в рукописі — двадцять один розділ. Як подорожній пил, спала гарячкова напруга, закінчилися муки написання двадцяти одного "безлюдного острова", які були моєю багатомісячною хворобою. Вночі це ще повертається, але вдень, розслаблений, зі спокійною сигаретою в зубах, я пишу "Вступ" під кінець, який може бути - з літературної точки зору - непотрібним, але я вирішив створити цей шлюз до архіпелагу самотності.

3.

Моя кореспондентка зазначила, що люди часто мають проблеми з передачі емоційних та інтелектуальних станів. Письменник (і кожен творець) знаходиться тут у привілейованому становищі — йому не потрібен безпосередній співрозмовник. Він самотній, але водночас є володарем духів, яких він оживив: це його піддані, його слуги та товариші. Жак Бреннер, видатний французький автор "Історії літератури", говорив про це в 1982 році в інтерв’ю для "La Quinzaine Litteraire": "Справжні письменники завжди працюють поодинці. Література – ​​це велика самотність, але водночас це один із найефективніших способів втекти від неї".

Той, хто не творить сам, має можливості іншого виду: релігію (Бог — це втеча людства від самотності) або читання. Спільнота, що населяє сторінки книжок, одружується з читачем, стає його партнером у спальні та за столом, сім’єю, коли самотність жалить, як колючка. Це може подобатися не всім і не завжди їх задовольняти, але це так практикується. Навіть жінки. Навіть найкрасивіші. Навіть якщо у них мало часу на читання. Найкрасивіша з прекрасних, Катрін Деньов, у відповідь на запитання Мішель Філд, чому вона купує більше книг, ніж читає (інтерв'ю для "L'Autre Journal"): "Книга для мене - це магічний предмет, я люблю її так само сильно, як Я можу любити картину художника. Мені потрібна присутність книг, усвідомлення того, що вони зі мною... Їх присутність наповнює мене відчуттям безпеки. Я ненавиджу бути серед людей, чиє товариство мені не подобається - це викликає у мене депресію - я віддаю перевагу бути наодинці з книгами. Це одна з форм самотності і примирення з собою...". Навіть ті, хто сам пише, тягнуться до книжкових ліків, прикладом тут є Байрон:

"Я зовсім не впевнений, що самотність прислуговує мені найкращим чином! Але одне я знаю напевно, це те, що мені потрібно лише ненадовго побути в товаристві, навіть у товаристві тієї, кого я люблю (Бог і, припустимо, диявол мені в свідки), і я вже сумую за компанією моєї лампи і моєї повністю не упорядкованої і перевернутої бібліотеки (...) Сьогодні я протягом години займався боксом - я написав оду Наполеону Бонапарту - я переписав її - я з'їв шість бісквітів - я випив чотири пляшки содової води - решту часу я витратив на читання (Щоденник 10 квітня 1814 р.)".

Поляки беруть приклад з Міцкевича, який реагував так само:

Я читаю книгу наодинці; книжка випала з рук

Я подивився, і в дзеркалі промиготіла

Легка постать, її повітряні шати шепотіли (…)

Щось блищить, хоча й не набуває видимої форми;

І я відчуваю промінь твоїх очей і усмішку твого обличчя!

Де ти, таємнича дочка самотності?

("Дзяди", частина I)

Щодня, пам’ятаючи про нудних персонажів і події,

Я повертаюся до самотності, до книг – до мрій,

Як мандрівник, закинутий на дикий острів.

Щоранку в різні боки несу свій погляд і кроки,

Доки не побачить ближньої собі істоти,

І щовечора повертається до своєї печери у відчаї.

("Дзяди", частина IV)

Тема відчаю, що завершує всі спроби, - слово, яке можна знайти в першому реченні "Безлюдних островів". Це не символ слабкості. Я вірю в силу відчаю, – написав Марек Гласко, додавши, що це не може бути дурним відчаєм – не можна битися головою об стіну із закритими очима. Досконалий відчай є наступальною зброєю – саме так з ним треба поводитися, і саме так з ним поводилися багато разів протягом історії, черпаючи силу у відчаї. Не є першовідкривачем той, хто сьогодні торкається цієї струни – кожен, хто це робить, повинен знати, що між ним і Міцкевичем це робило багато відчайдухів; без цього усвідомлення він був би схожий на Людовіка XV, який сказав про свою нову коханку, мадам дю Баррі, губернатору Сен-Жермен, д'Авенові:

- Що ж, я знаю, що я - наступник Сент-Фуа.

Д'Авен, один із найдотепніших придворних Версаля, посміхнувся і відповів:

- Так, Ваша Величність. Так само, як Ваша Величність є наступником Фарамонда[3]

З-поміж польських любителів розпачу, породженим самотністю, які торкнулися акорду Міцкевича, процитую двох – двох вистачить:

...пишу мірою,

Як людина у великій самотності,

Яка грає собі невивчену Музику,

І це служить йому замість компанії.

(Норвід, "Перший лист...")

Серед зла і гріха, провини і злочину,

Не побачивши факела ранку,

Уві сні про кохання я вмираю один

Як ти.

(Стафф, "Місячна соната")

4.

Самотність - не завжди буває прокляттям (осамотненням, покинутістю) - багатократно вона буває метою, до якої ви прагнете, порятунком, про який мрієте, звіриною, на яку ви полюєте. Творці є одними з найзапекліших мисливців. Французький академік Лакордер у своїх "Медитаціях" назвав самотність силою, яка допомагає і захищає. Нічого не можна досягти без самотності, - говорив Пабло Пікассо в інтерв'ю "L'Europeo" (19 квітня 1973 р.). — Я намагався створити собі якомога більшу самотність... Федеріко Фелліні повторив цю думку в інтерв’ю Le Point (30 серпня 1982 року): Концепція самотності повинна бути реабілітована. Самотність не в сенсі ізоляції, а скоріше внутрішнього діалогу з собою.

Однак, щоб мати можливість вести такий діалог нестримно і безтурботно, потрібні певні типи ізоляції, не лише психічної, а й фізичної (хоча б замкнена кімната), метафорою якої є безлюдний острів. Той Іннісфрі - острів на озері Вільяма Батлера Єйтса, який мріяв: і знайду там спокій. Та «Утопія» Віслави Шимборської:

"Острів, на якому все поясняється.

Тут ви можна стояти на ґрунті доказів.

Немає інших доріг, крім тієї, якою прийшов.

Кущі