Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

на Розкопному спуску, як іти до саду. Вони собі лопатами вирізали були місце під дворище й грядочку, хвалилася, що виноград росте і навіть деревця якісь посадила... Дівчат вона брати не хоче, каже, що до них учащатимуть хлопці, то, може, знайдеш їй когось? - говорила бабуся скоромовкою. - Запевняла, що вона й човна чоловікового давала б тобі на недільні дні чи коли й у будень на вечір - перевозити відпочиваючих на острови за третину зарібку. Помисли і над тим, бо смолярем нелегко робити, одного мила не настарчишся, хоч і платять там, чувала, добре.

- Буду прислухатися, бабусю, може, кого знайду і їй, і вам у другу кімнату, - запевнив Петро, поспішаючи завидна взятися до книжок.

Спершу читав у хаті, як стало темніти, - надворі, хоч оті близна змушували його весь час косити очима. Душа його повнилася мало не гордістю від можливості перечитати все оте багатство і, може, бути його власником. Борисові журнали він поки-що відклав на потім. Закінчивши читання, як зовсім стемніло, Янчук записав кілька цікавих, як йому здалося, думок до подарованого Марією зшитка. Засвоював прочитане вже у ліжку, як учив його Арсен Кузьмович...

Недовго послухавши лекції на робфаці і майже зі сльозами на очах забравши документи, Петро приступив до роботи смолярем, з якої вертався пізно - замореним, продимленим і, як не берігся, осмоленим. Йому вдалося запастися на заводі кількома кусками мила та змилків, тож відмиватися мав чим... Так і не дочекавшись від Марії відповіді, послав, про всяк випадок, листи зі своєю адресою для неї Зіні Голик, Арсенові Кузьмовичу, Петрові Овдійовичу, дядькові Левкові (і для Дмитрика) та дядині Оксані з доньками... Забравши з артілі відремонтовані і добре погострені пилку й сокиру, взявся з Льовою до бабусиних і сусідських - через день - дров. Баба Сара по тому пилянні й рубанні гостила його “підобідками”, а почуття голоду було в нього постійним, тож був радий і такій роботі...

Якогось дня підобід, як Янчук розрахувався вже із судноремонтного заводу, в перерві між лекціями у медтехнікумі, що були чи й не цікавіші від тих, що прослухав на робфаці, він знічев'я забрів на центральний ринок чи, як називала бабуся Параня, Соборний майдан. За квартал від технікуму, він був зусібіч оточений крамницями й ятками, на нього ж виходив трьохповерховий будинок інституту. Старий собор був брудний і мав жалюгідний вигляд: верхи бань ребрилися дірами чи закоченими листами бляхи, на дверях висіли два величезних  замки. На майдані людей уже майже не було, і пахло чимось дуже смачно. Ідучи на запах, Петро спинився під однією з яток, при вході до якої пообіч дверей стояли дві майже порожні кухви: одна із рештками хамси, а друга - оселедців на днищах. Це вони пахли пряно каляндрою, так що не можна було від них відійти. Янчук обійшов ятку, зауваживши позаду склепик у прикалабку, і звернувся до продавця-єврея, що чипів, спершись ліктями на облавок.

- Чи не треба вам допомогти замінити кухви на повні, бо у цих риба вже тільки геть на денцях?

- Лише на денцях? - ніби проснувся продавець і вийшов з ятки на вулицю глянути. - А таки-так, хлопче, - ствердив неквапом. - Студент, напевно, і дуже хочеш їсти? - оглянув Петра метким оком продавець, аж тому жарко стало. - Слабосилий ти, але коли охота, поможи, - посміхнувшись, закрив він двері ятки і перевернув на них диктову дощечку з написом “Закрито”.

За якихось десять-двадцять хвилин продавець ломиком підважував, а Янчук підкочував спершу одну, а вслід і другу повну кухву та, хоч і з натугою, встановлював їх на місце уже відкочених на бік майже порожніх.

- На ось сокиру і обережно вибий нею обидві верхні кришки, потім пересиплеш рештки камси і оселедців, - пішов він у магазин, бо якраз надійшли якісь дві жінки.

Студент довгенько морочливо стукав, поки таки вибив оті денця у свіжих кухвах і з горем пополам висипав камсу до камси, а оселедці до оселедців, відкотив порожні кухви, як наказав продавець, у прикалабок, закрив на замок двері і повернув ключі господареві.

- Звідки ж ти родом і де вчишся? - повісив той ключі на цвяха. - Нікого не маєш із рідних? А як же живеш?

Петро розказав, що він комунар, що працював у машбуді і на судноремонтнім, зізнався, що після розрахунку там і там має трохи грошей, але заощаджує їх, що зараз підробляє у бабусі-господині, порізавши і тепер потроху рубаючи їй дрова.

- Візьми ось у цю посудину повну виделку камси, а ось в оцей картон вибери собі найбільшого оселедця, - подав продавець Петрові алюмінієву тарілку з ваг і шмат промасленого паперу. - Можеш ще стільки ж камси докласти, - командував він. - Неси сюди, та зважимо твій зарібок. Камси, як бачиш, шістдесят грамів, - записав він у засмальцьований зошит, - а оселедець аж на вісімдесят потяг. От і маєш на підобід, - висипав він камсу до оселедця. - Хліба із двісті грамів купи собі он у тій лавці і будь здоров, хлопче! - ніби проганяв він Петра.

- Дякую вам дуже! - завернув студент свій зарібок. - Може, б ви дозволили мені часом приходити допомагати вам, я на квартирі у бабусі і підлоги мию? - спитав Петро, задкуючи з лавки.

- Чого ж, заходь часом, може, й знадобишся, - знову наліг на лікті над прилавком продавець. - Прикрий, будь ласка, кухви кришками акуратно, - попросив він.

“Таки везе мені з цими євреями”, - плелося в Янчуковій голові, коли, вмостившись посеред базарища на лаві, смачно наминав тривний свій зарібок із чорним хлібом. - “Буду тепер навідувати цю ятку.”

Нежданно-негадано поталанило Петрові і в наступну неділю - вже вдома. З Льовою у цей день вони не рубали дров, як у буденний, хоч їх, належно попиляних, іще лишалося в обох дворах чимало. Хлопці вправлялися на турніку, з Льовиними гирями й гантелями, коли до бабусі в гості зайшов воєнком із дружиною, дуже миловидною і геть молодшою. Невисокий на зріст, щупло-сухий “копитан Фіма”, як