Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

знічев'я одержав рідке повітря та ще й у такій кількості, що в ньому можна було купатися. Так же ненароком інший німчура-фанатик на прізвисько Мюнстер, не з міста Мюнстера, зумів вирахувати й доказати, що у кожній тоні звичайної води є п'ять міліграмів золота. А француз Муассан хіба не випадково одержав із простого чавуну справжні алмази, чи знов же німчура Рентген - не відкрив тоді ж приблизно ікс-промінь? - виливала вона на аудиторію лавину знань, зрідка роблячи короткі передишки.

- А штучний шовк із відходів деревини англійця Стерна, а дорогоцінні рубіни й сапфіри французів Віктора і Верн'є, виготовлені ними в лабораторії із глини та перекису хрому, а... Мусите запам'ятовувати все, що я говорю, осмислювати почуте на лекціях, конспектувати, перевіряти з довідників, енциклопедій, підручників, то пак - вчитися й учитися, працювати над собою, рости і багатіти знаннями, закохуватися в них до нестями! Всі ви, хто успішно засвоїть матеріали робфаку, підете в інститут, а по ньому станете вчителями, відкривачами вікон до світла науки своїм послідовникам. Хотіла б подачею матеріалу з хемії викликати у вас пошану до неї, як ланки у безперервному ряді серед інших наук... Отже,  поряд із сотнями інших, не названих мною, прошу затямити ці прізвища: Хейман, Камерлінг-Оннес, Мюнстер, Муассан, Рентген, Стерн, Віктор і Верн'є! Повторимо разом! - підказувала вона. - На цьому моя вступна лекція закінчилася. Дякую за увагу, - вклонилася й вийшла хемічка, хоч дзвінка ще й не було.

Аудиторія якусь мить спантеличено мовчала, як і після кожної із попередніх лекцій, що були всі вступними і дуже подібними до недавніх шкільних уроків.

Надворі дзвеніло літо в зеніті, день клонився на пообіддя, і Петро згодився на Борисову пропозицію піти ще до тети Паші, по путі забігши у медтехнікум, щоб спробувати дістати дозвіл на отримання білизни. Лишивши товариша у скверику проти технікуму на лавці, Янчук на своє щастя застав Асю Соломонівну в залі їдальні на тому самому місці, що й минулого разу. Та наглядала, як дівчата мили стіни, двері й вікна, і Петра пізнала одразу.

- Дозвольте, Асю Соломонівно, вас потурбувати моєю надзвичайною вам дякою за піклування про мене, - після вітання сказав Янчук.

- Рада чути умілу твою дяку, - усміхнулася жінка у відповідь, - але ти, мабуть, ще якусь справу до мене маєш?

- Прошу пробачення, що зловживаю вашою прихильністю, але дійсно маю, - спаленів Янчук під її іронічно-пильним поглядом.

- Кажи, я слухаю!

- Чи технікум не міг би видати мені постільну білизну, бо бабуся Параня мені своєї не дає?

- Це проблема, хлопче, - усміхнулася Ася Соломонівна, ніби затискуючи свої непомірні губи. - Я, даруй, здогадувалася, що біда приведе тебе до мене ще за чимось... Але тішуся, що ти здогадуєшся про зловживання моєю прихильністю, - засміялася вона. - Сходимо разом до нашого завгоспа та попросимо, може, він тобі зарадить, - звелася вона на диво проворно при своїй огрядності.

Малий, присадкуватий і щуплий єврей-завгосп, на Петрове щастя, був у своїй комірчині, що розміщалася в кутку двора. На Асю Соломонівну він дивився, як на гору, і у прямому, і в переносному значенні, тому тут таки написав записку комендантові гуртожитку: “Видати Янчукові один комплект постільної білизни з ковдрою.” А потім, за її ж підказкою, дописав: “І міняти її подекадно на чисту.”

Янчук був приголомшений змістом тої записки. Він уклінно подякував обом і, розчулений, ледь стримуючи себе, щоб не побігти, вернувся до Бориса у скверик.

- Це, брате, велика дивина, що вони зробили для тебе виключення, - повернув йому Педь записку, уважно її прочитавши. - З огляду й на це, гадаю, тобі дійсно пора вже визначитися, - примовк він. - Вивчиш у них латинь, анатомію, фізіологію, всякі хвороби, і через три роки матимеш милосердний фах, а тоді вже можна буде і в інститут податися, - Борис дивився далеко вперед.

- Дуже шкода цікавих лекцій на робфаці...

- Воно то так, але так кравець крає, як йому матерії стає, або - по своєму ліжку простягай і ніжки, як моя мамела каже. А на дуже цікаві ходитимеш часом, я тебе буду попереджувати. Сам же бачив, ні один із лекторів до журналу обліку і не заглядає, - звівся Педь із лавки. - То тепер ти куди підеш?

- Сходимо до тебе... Ще тиждень до початку навчання в технікумі, то походжу поки-що на робфак, - оголосив він своє рішення дорогою.

- Само-собою, як ти любиш казати, - обізвався Педь, навикло поправляючи окуляри і думаючи щось своє.

Тета Паша почастувала хлопців обідом, перевдяглася у святковий одяг і повела Янчука на Митницю до судноремонтного заводу. Петро там довго не затримався, на диво швидко за поданою заявою він був прийнятий смолярем уже з наступного дня у другу зміну. Подякувавши своїй супровідниці за поміч, хлопець направився Митницею додому. Вулиця Шолом-Алейхема, якою йшов, вабила добротними будинками і дивувала мало не халупами по взгір'ях. Кривуляючи попід горою, вона привела його до гуртожитку медтехнікуму. Петро знічев'я заглянув до коменданта, а заставши його на місці, одержав по записці добротну ковдру й білизну та домовився про дні її заміни. За гуртожитком він не шкодував, хоч там був би забезпечений світлом цілодобово. За Федем Шумом - теж, хоч, поряд із обридженням через його звичку весь час жувати, захоплювався його примітною меткістю, проворністю та сквапністю, а ще - обізнаністю й критичністю. Ідучи додому, Петро ще довго чув, як Федь то баритоном, то дискантом співав арію Карася й Одарки.

Ніс білизну повільно й пиняво, розглядаючи будинки і двори у тіні від яворів, знову зауваживши близна в очах від курячої сліпоти. Знав уже, що то за хвороба, але не забував, що більше шістдесяти копійок на день тратити йому зась, тож мусив терпіти. Біля хвіртки на лавочці його зустріла господиня. Розказав їй свої новини, вона ж повідомила його про таке:

- Навідала мене сьогодні модисточка Феся, то просила тебе знайти і їй квартиранта. Чоловіка в неї недавно не стало... Хатка її