Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

Д. Вишневецький був на о. Мальта і добре пізнав устрій цього Ордену. Була це людина з університетською освітою, з великим державницьким світоглядом і хистом. Він добре передбачав майбутню роль Запорозького Ордену й уклав відповідні для нього закони і систему організації. Наш Запорозький Орден мав зв’язок з Мальтійським Орденом від самого початку заснування. Запорозькі лицарі гостювали на Мальті, вивчаючи їхню військову штуку, а мальтійські, в свою чергу, приїздили на Запоріжжя вивчати нашу військову штуку. Зв’язок нашої шляхти з європейським лицарством почався далеко перед тим; мабуть сто років раніш, а може, ще з часів Київської імперії. В архіві лицарського ордену св. Івана є документи, що вказують на участь русів у лицарських походах на Святу землю (визволяти гріб Господній).

Членами нашого Запорозького Ордену були сотки, якщо не тисячі наших аристократів, шляхти. На Запоріжжі людей з університетською (європейською) освітою було в сто разів більше, як у цілій Московщині. Запорізька старшина були люди щонайменше з середньою освітою. Неграмотних запорожців майже не було. Пригадаймо, що тоді в кожному нашому селі була школа і, як свідчить П. Алепський та Ю. Юст, навіть селянки були грамотні. Посол до Запорозького Ордену від імператора Рудольфа II Еріх Лясота пише, що запорозькі лицарі досконало знали всі тонкощі європейського дипломатичного етикету; в товаристві поводилися як найліпші європейські аристократи; старшини говорили кількома європейськими мовами; мали сріблом–золотом оздоблену зброю й одяг з найдорожчої матерії.

І. Рєпін намалював сцену, як запорожці ніби пишуть дипломатичного листа (отже, не прості козаки, але старшина Ордену) до одного з наймогутніших тоді володарів — турецького султана. Намалював він (на 100% у московськім стилі) ватагу голих, п’яних босяків з деґенератськими пиками за примітивним столом, одягнутих (і це на першому плані) в чудернацькі мужицькі свити, з п’яним, що лежить у болоті під лавкою; у писаря обличчя ідіота і. т. п. — підле московське плюгавлення, глумлива карикатура. Нахабний москвин плюнув нам поміж очі, а ми пишаємося тою московською блекотою. Що гірше! З гордістю показуємо її чужинцям. Боже милосердний! За що караєш нас, відбираючи розум у нашої еліти? А потім ще й дивуємось, що чужинці мають нас за босячню, за етнографічний, музейний матеріял. Як би ні!

Наші барани намагаються зробити з І. Рєпіна (щире українське прізвище!) ще й українця; видумують байки, ніби він любив Україну, зокрема, українських козаків. А чому ж він відмовився намалювати масакру москвинами Батурина чи геройську оборону козаками Буші, Сміли або перемогу гетьмана І. Виговського під Конотопом, хоч українці обіцяли йому добре заплатити за це. А як хотів малювати лише запорожців, то чому не намалював, напр., авдієнції чужоземних послів у вождя Ордену — кошового Січі?

Хто такий був І. Рєпін, він сам показав, як на долоні, у своєму другому образі. Він намалював убивство московським царем Іваном IV свого власного сина. Іван IV (Лютий) був одним з найпідліших катів–садистів у світі. І. Рєпін не намалював його у хвилину вбивства зі звірячим, садистичним виразом обличчя. Ні! Він намалював його після вбивства, коли він ніби обіймав і цілував свою жертву з виразом на обличчі глибокого жалю, розкаяння, сльозами. Отже, І. Рєпін пропагував не обурення, огиду до ката, але, навпаки — співчуття, прощення. А ця потвора тисячі разів «каялася» і через п’ять хвилин після чергового каяння мордувала беззахисних людей далі. Цей «українець» Рєпін виправдував найжахливіший злочин, найгіршого ката, бо той кат був «вєлікім сабіратєлєм землі рускай». Тому–то й не хотів малювати «геройство» свого народу–богоносця в Батурині і плюнув на нашу національну гордість — лицарів святих, за виразом Т. Шевченка.

Наш Запорізький Орден був не лише не гіршим за західноєвропейські, але в дечому навіть ліпший. Европейські ордени були замкнутими кастами, а наш був демократичний. Демократичний не в сучасному розумінні, с. т. рівність усіх. У Запорізькому Ордені не було рівности. Там була своя аристократія, шляхта і народ. Лише цей поділ основувався не на походженні, а на заслугах перед Орденом і Україною. В Запорізькому Ордені не було ані рівних, ані рівноправних; навпаки, була гієрархія, дисципліна і послух. Але разом з цим Орден давав простому козакові нічим не обмежену можливість піднести себе до найвищого стану, включно з постом Кошового Січі. Лише він (простий козак) мав довести ділом, що має розум і військове знання достатнє, щоб бути кошовим. Такої можливости не давали західно–європейські ордени.

Друге. Наш Запорізький Орден був чи не найбагатший з усіх європейських орденів. Він мав сотки тисяч гектарів власної землі, сотки тисяч населення (підданих), величезну кількість іншого багатства, включно з золотом. Окремі старі заслужені запорожці (старшина) були — як на той час — справжніми мільйонерами (див.: Н. Полонська–Василенко. «Майно Запорозької Старшини»).

Багато зопорожців були в Західній Европі і бачили там розкішні лицарські замки і розкішне життя тамтешніх лицарів — шляхти. Наші лицарі могли і собі побудувати в Запорізькій Республіці розкішні замки та палаци, але не хотіли. Вони жили багато, але скромно; носили одяг з дорогих тканин, але скромний. Як писав посол Венеційської республіки в Україні А. Віміна, запорожці були б найкращим взірцем спартанців, коли б, як спартанці, не любили випити.

Лише в одному любили вони показати розкіш. Скромна ззовні церква св. Покрови в Запорізькій Січі всередині мала оздоби з золота і самоцвітів вартости кілька мільйонів червінців (все пограбували москвини, коли руйнували Січ). Багато старшин побудували власним коштом великі церкви по всій Україні. Золота, срібла, самоцвітів на оздобу церков, ікон, церковного посуду, книжок не шкодували. В осередку Запорізької Республіки Орден побудував величну катедру.

Московські історики пишуть, що запорожці — це були чернь, босяки, волоцюги, злодії, розбійники, що повтікали від кари, або темні, дурні, ледачі кріпаки, що не хотіли працювати і повтікали від своїх панів. Чому так плюгавлять наш Орден москвини, ми знаємо. Але чому за ними повторюють цю брехню (в лагідніших формах) наші історики?

Жахливо примітивне розуміння і нашої історії, і нашого народу. Жахливий примітивізм державницького думання. А цей примітивізм бачимо навіть нині, після величезного злету нації в 1917–22 роках. Та найгірше, що цей примітивізм свій показуємо і чужинцям, які цілком логічно мають нас за етнографічний матеріял, а Україну — за «Пенсільванію». Самі ж показуємо Рєпінську карикатуру на нас; самі ж пхаємось до них, як дурень з писаною торбою, з вишивками, гопаками, наталками–полтавками, широкими шароварами і т. п. етнографізмом, навіть тоді і там, де треба прийти у фраку і показати Київську св. Софію, Бортнянського, Лесю Українку, короля Данила,