Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

не тікають) на московські танки. Яка безмірно безмежна височина тріюмфу людського ДУХА над смертю. «Смертю смерть переміг» — це є назва цього величного образу, це є наше національне воскресіння, бо є виявом переходу нашої нації від оборони до НАСТУПУ. Воскресіння Духу забутих предків — Святославів, Богунів, Шевченків. Сто Брюллових замало передати глибокий зміст цього вияву несмертельного Духа Української Нації. Франція мала одну Жану д’Арк. Ми маємо нараз 500. А скільки тисяч ще є?

Наші емігрантські мистці малюють чи різблять гарні жіночі голівки, квіти,,мирні краєвиди. Жахлива диспропорція між духом народу і духом його еліти. Навіть на таких образах, як «Базар» Л. Перфецького, ми не бачимо слів Щербака: «А служити вам, москвинам, НЕ будемо!»

Ще гіршу диспропорцію бачимо в письменстві та письменниках.

Геройство 300 спартанців прославляється в школах цілого світу. Геройство еспанського Альказару прославляється мовами всього світу. А які ж маленькі виглядають ті спартанці, ті озброєні, загартовані мужі супроти наших 300 дітей під Крутами! Якими ж малюсінькими пігмеями виглядають загартовані вояки за грубими мурами Альказарської твердині у порівнянні з нашими 10–15–річними дівчатками, які конали в жахливих муках у руках московських катів, але не признавалися, де є відділи УПА, яким вони несли харчі чи вістку.

Який нарід в світі має щось подібне?

А як і має котрийсь, то має одиниці, а Україна має ТИСЯЧІ.

Геройство не одиниць. Геройство ВСІЄЇ НАЦІЇ. Ці зразки найвищого злету людського Духу, що їх найпалкіша творча уява мистця не може уявити, ми маємо як факти. Бездонні криниці безмірних скарбів для тисяч майбутніх Шекспірів!

А наші письменники той казково величний злет Духу Нації малюють, як покірне страждання баранів, які зі сльозами лягають самі під ніж московського різника. Яке страшне блюзнірство, наруга, наклеп на героїчну націю, що на очах тих духових євнухів видає тисячі новітніх Байд навіть із дівчаток, Байд, які висячи на гаку, глузують з переможця.

Наші емігрантські організації видають тисячі доларів на літературні конкурси на теми, напр., як нещасні українські втікачі мучилися по таборах і як тепер їм добре живеться в Америці, або, напр., на тему, як 60 років тому наші піонери розорювали канадійські прерії.

Жахлива диспропорція!

Ба, гірше! Московські агенти, наші яничари прилюдно глузують з кривавої боротьби нашої нації, плюють на святе святих нашої нації — на кров полеглих її борців («Огненне коло» І. Багряного), а наша еміграція мовчить і мовчки чухає чуби. «А може, так і треба, ми не знаємо; хай «німець» навчить».

Трагедія наша не в тому, що маємо ренегатів, яничарів, запроданців московських агентів. Вони будуть так довго, як довго буде в північно–східному кутку мапи Европи написано — хоч би й маленькими буквами «Московщина». Трагедія в тому, що демагогії і брехні жменьки вірять тисячі чесних українців–патріотів. Трагедія в тому, що наше суспільство не доросло ще, немає ще духової сили викинути поза межі суспільства ренегатів, які зрадили націю в минулому, не покаялись і зраджують далі на наших очах. Трагедія в тому, що московська отруя діє на людей, які називають себе українськими націоналістами. Трагедія в тому, що наше суспільство не може очистити себе від московської зарази і від агентів, що її розносять між нами.

Україна стоїть перед проблемою «бути чи не бути». Рішається її доля на прийдешні століття. Москвин прискорює щосили свою державну машину нищення ВСЬОГО українського, нищення цілої НАЦІЇ. За таких епохальних, апокаліптичних часів здорова провідна верства будь–якої нації напружує всі свої сили — духові і матеріяльні — сили цілої нації на ОДНЕ І ЛИШЕ ОДНЕ — РЯТУВАТИ НАЦІЮ. Все інше — хоч би не знати яке важливе і пекуче — відсувається на другий план. Перше з найпершого — рятувати націю. Всі і все лише на порятунок нації. Таким шляхом іде кожна здорова еліта і веде за собою свій нарід.

А яким іде наша?

Чи не занадто згущуємо фарби? Чей же має еміграція і досягнення; зробила чималу працю для визволення України. Так! Має. Зробила чимало. В порівнянні до стану української проблеми за кордоном з–перед 25–40 років — поступ великий. Дуже великий. Лише питання: яку частину, який відсоток того поступу завдячуємо еміграції, а який народові, в Україні сущому? Велике питання. І відповідь не дуже на користь еміграції, що визнає кожний не залюблений у самого себе емігрант.

Українська еміграція могла зробити вдесятеро більше, як зробила, якби… Тут і починається інтерпретація того «якби». Інтерпретація — нема де правди діти — примітивна (а часом і шахрайська). Та об’єктивний сторонній чужинець (а колись й історія) інтерпретує це «якби» дуже коротко: «Не доросла наша еліта до завдань, що їх накинула їй силоміць невблаганна історія». Спокутуємо свою трьохсотлітню бездержавність; спокутовуємо своє незнання власної історії; спокутуємо незнання власного народу; спокутовуємо нерозуміння наших історичних традицій; спокутовуємо брак державницького думання.

Правда, і в старих державних націях бракує тепер великих постатей; і у них запанувала тепер інтелектуальна мірнота. Але їх рятує ще старий державницький розгін, пхає їх інерція розгону. Вони живуть тепер на проценти від старого, складеного їхніми дідами капіталу. Ми ж, не маючи того капіталу, мусили б напружувати всі свої сили, всю свою відвагу, щоб виплисти на велику воду міжнародного життя.

Мусили б, але …бракує нам відваги. Бракує не сил. Сили маємо, і не малі сили, але бракує нам почуття своєї національної більшвартости, почуття національної вищости. Страх паралізує наші сили. Страх перед великими (часто лише уявними) силами світу. Цей страх — це почуття нашої національної меншвартости вприскували нам кінськими дозами з дитинства, з шкільної лави чужі школи і чужі теорії.

Величезна Скитська держава в Україні — це ж дикі орди азіятів, що нічого іншого не знали, як кочувати, грабувати, вбивати. Босфорська багатюща держава — це ж лише грецька колонія. Київська наймогутніша і найкультурніша тоді імперія — це ж лише князівство, що не могло дати собі ради з ворохобниками–князями; та й воно є «общєє дастаяніє», а не українське лише. Запорозький Лицарський Орден, з яким переговорювали європейські королі, імператор і папа Римський — це ж розбишацька ватага голоти, що повтікала від панів. І т. д., і т. п.

Прекрасною ілюстрацією щойно сказаного є наша бараняча оцінка одного з багатьох московських плюгавлень наших національних гордощів — запорожців. Запорозький Лицарський Орден заснував за зразком славного Мальтійського Ордену український аристократ князь Дмитро Вишневецький (Байда), що походив у простій генеалогічній лінії від київсько–руських королів. Заснував на 25 років пізніше, як заснувався Мальтійський Орден.