Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

Звичайно ці люди інакшої дороги, як шукати нового пана, не знали і знову почали спроби «порозумітися» з московськими емігрантами. А щоб повірили в їхню щирість, то йдуть до єдінонєдєлімських інститутів та раді помагати москвинові поборювати зненавиджені обом партнерам «мазєпінскій» сєпаратізм», «буржуазний націоналізм» українських «фашистів» (не помічаючи московських) і т. п. ворогів найдемократичнішої демократії.

Та черговий пан показався скнарним на «пособія» (хоч і не з своєї кишені), а свій нарід, хоч і дурний, та не сліпий і, дещо пам’ятаючи про попередню діяльність тих міністрів, грошей також не давав, прецінь ті найдемократичніші демократи з УНР ніякої контролі і голосу народу не визнають. Плати і кричи тій кліці «осанна», інакше — ворог народу, фашист, розбивач єдности.

Звичайно, жодної солідної публікації для чужинців про Україну та її боротьбу за незалежність УНР не видала, ані жодних поважних зв’язків з чужими урядами чи впливовими політичними колами не нав’язала. Навпаки, принесла — хоч і не велику — все ж шкоду нашій визвольній акції серед чужинців, бо вони звернули увагу на факт, що двомільйонова українська імміграція не знайшла на свій провід нікого ліпшого за вже кілька разів збанкрутованих угодовців червоного пана. А з того факту чужинці зробили свій висновок: мовляв, самостійна Україна є нереальна річ, і тому поставили ставку на «єдіную нєдєлімую». Цей висновок чужинців мудрагелі з УНР скріпили своїм гіршим за ідіотське невизнанням існування УПА та УГВР в Україні.

Існування в Україні збройної боротьби, організованої і веденої ПОЛІТИЧНИМ ЦЕНТРОМ, був і є нашим найсильнішим аргументом у нашій визвольній акції на чужині. Московські емігранти розуміли це ліпше в тисячу разів за українців, і тому вони не зупинилися навіть перед аж надто ясним шахрайством, щоб привласнити цей аргумент собі (с. т. що то є їхній центр і армія). Прихід до Европи пробоєвих частин УПА викликав сенсацію в чужинецькій пресі. Чужі уряди почали пильніше придивлятися до проблеми самостійної України. Наші ж швейки з УНР не мали навіть стільки розуму, щоб бодай стриматися від публічних кпинів із зненавидженої ними (бо організованої і керованої націоналістами) УПА та УГВР, щоб бодай чужинці не довідалися про негативне ставлення до УПА. Лише побачивши загальне обурення (навіть багатьох своїх прихильників), УНР перелякалася, що втратить піддержку навіть своїх прихильників, і тому милостиво визнала існування в Україні УПА, але за своєю старою звичкою і тут пошахраювала — «призначила» накоманданта УПА Т. Боровця (Бульбу), що свого часу порозумівався то з німцями, то з москвинами, а вже на еміграції наймав американцям свою «стотисячну армію». Пригадаймо, що ті самі міністри в 1919 році протегували такого самого авантюрника — також свого — О. Волоха.

Бачимо, що ті люди ані на йоту не зійшли зі шляху, яким ішли в 1917–20 роках, ясна річ, з такими ж наслідками. Це розуміли і чужинці, які бачили, що ті люди не мають досить розуму, щоб вивести з перманентної кризи навіть свою маленьку еміграційну УНР, а що ж вони можуть зробити в 40–мільйоновій УНР в Україні? Чужі політики зробили свої висновки — з таким проводом Україна є нереальна фантазія, і якби ті люди опинилися при владі в Україні, то нові «німці» скінчать з ними так само, як з УЦР в 1918 р. Нових Скоропадських чи винниченків не забракне. А як так, то ліпше вже тепер говорити з майбутніми Скоропадськими чи винниченками, а не з ефемерами. А ще ліпше просто з їхніми панами, з москвинами. Логічно і реально.

Свою нездарність, короткозорість і примітивність політичної думки еміграційні «батьки народу» люблять виправдувати, крім браку грошей, ще й «обставини». Можна навести сотки конкретних прикладів неоправданости цього викруту, напр., такий. За часів II–ї світової війни англійський та американський уряди потребували багато перекладачів із слов’янських мов (головно московської) та політичних і економічних дорадників, адміністраторів для свого окупаційного апарату в Европі. Тоді в Канаді створився (з ініціятиви уряду) «Комітет українців Канади» (КУК), що мав керувати всім політичним та культурним життям українців у Канаді та репрезентувати їх назовні.

В Канаді є кількасот учителів канадійських шкіл українського походження. Більшість з них знали українську мову (могли легко вчити московську). Англійський уряд вислав до Канади високого посадовця пошукати серед них потрібних йому перекладачів, дорадників. Той урядовець, очевидячки, звернувся до КУК з просьбою дати відповідних кандидатів. КУК навіть не проголосив у пресі про цю золоту нагоду. Ані один з провідників КУК не пішов на цю службу. З цілої Канади зголосився сам один–єдиний С. Фроляк. Решту англійський посланець набрав із жидів, поляків, чехів. Скільки тисяч українців помандрували «на родіну» завдяки цим жидам, полякам — дорадникам, перекладачам, а скільки врятував один С. Фроляк, може скажуть колись архіви.

Пригадаймо повну аналогію з 1918 року, коли Антанта пропонувала тодішньому американському КУК створити український леґіон, а він відмовився. Несприятливі обставини чи «несприятливі» розуми?

Другий приклад. По I–й війні приїхали до Канади десять молодих людей, що скінчили університети в Европі. Ніхто з них не знав англійської мови. З них дев’ять були українці, а один Москвин. По 10–х роках бачимо того Москвина на посаді високого урядовця в Канадській амбасаді в Москві, а українців на малих посадах в канадійській індустрії. Обставини?

90% української еміграційної молоді вчаться на інженерів, лікарів, с. т. техніків, що їх Україна може найняти із чужинців. Але на посади, що на них жодна держава не може призначити чужинців, — на дипломатів, вищих державних урядовців, професорів українознавчих наук, священиків і т. п. кандидатів–українців не маємо. Винна молодь? Ні. Винен провід. (До речі таку ситуацію створюють планово москвини і в УССР. Там техніків–українців є досить, але політичних провідників та професорів українознавства українського походження мала горстка).

Нарешті, подивімось на вільних від «політики» людей. Людей, що взяли на себе найголовнішу роль у житті нації — розбудовувати її основу — Дух нації.

Величезні українські національні духові скарби минувшини лежать донині майже не використані, чекаючи на своїх Шекспірів, Леонардів да Вінчі, Моцартів. На еміграції нема українських письменників, мистців, музик, які йцуть слідами Т. Шевченка чи Лесі Українки. Ті кілька, що були по першій війні, нині замовкли.

Колись славний маляр К. Брюллов намалював великий образ «Загибель Помпеї». Цей образ прославився на весь світ. К. Брюллов намалював жахливу катастрофу, від якої тікають люди. Ми маємо щось о ціле небо, о десять небес більше, як тисячі таких «Помпей». Маємо п’ятсот українських жінок, які з вірою в ПЕРЕМОГУ йдуть у НАСТУП (а