Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

знають лише один спосіб здобути «фонди» — жебрати пожертви, і то лише у своїй хаті. Оголосять у своїй пресі патріотичний заклик, порозсилають збіркові листи і спокійно сядуть, чекаючи на гроші. Збіркова акція йде самопливом, здана на ласку Божу та на охоту кількадесяти людей на місцях.

А якби ті керівники виглянули із свого ґетта на світ Божий, то побачили б, що є далеко певніші, випробувані досвідом життя способи фінансувати свої організації, видавництва. Побачили б, що, напр., американці не жебрають, а продають, що вони мають систему, а не самоплив, що мають не припадкових кількадесят т. зв. «кольпортерів» чи «колекторів», але зорганізований і керований центром торговельний апарат — цілу сітку своїх агентів мають у кожному місті і містечку.

Всім людям питома недбалість, відкладання на завтра неприємного чогось. А у нас, українців, це вже національна риса характеру. Кожний з нас хоче заплатити борг, але відкладає на завтра, на потім, аж поки забуде. Відкладаємо навіть такі конечні вплати, як, напр., забезпечення від вогню чи нещасного випадку, хоч і знаємо, що ризикуємо втратити забезпечення. А що ж сказати за такі борги, як передплати чи членські вкладки?

Величезні американські забезпечневі організації були б не мали і одної тисячної тих мільярдів, що їх тепер мають, якби не звернули уваги на цю психологічну рису людини — відкладати на потім. Десятки тисяч їх агентів роблять лише те, що приходять щомісяця до хати і відбирають малу місячну виплату. І ті агенти не коштують організації ані сотика, бо працюють за комісове (відсоток від зібраних грошей) в тій чи іншій формі.

Наші організації та видавництва загубили десятки тисяч доларів лише тому, що ніхто не прийшов до хати зібрати той мізерний долар боргу, заки він не наріс на десять доларів. Провід винен, що ті гроші пропали, бо не боровся з тим хахлацьким «потім», хоч спосіб був, як показали американці, дуже простий — прийти до хати. А наші керівники навіть і не пробували організувати подібну систему, апарат, задовольняючись лише спорадичними, не зорганізованими колектами передавнених боргів.

Ні! Гроші є. Лише вони самі не покотяться до скарбниць, а по них треба скарбникові піти по хатах.

Попри розчарування, попри те, що нарід не бачить, на що саме витрачаються його гроші, він давав, дає і дасть. Лише не дасть на кредит гарних обіцянок, гарних високопатріотичних порожніх фраз, бо ж занадто багато він їх чув уже. Дасть, коли бачитиме конкретну мету. За часів збройної нашої боротьби за самостійність він так щедро давав, що ми самі дивувалися.

Нема грошей на поважний місячник англійською мовою, але є гроші на грубі «Пропам’ятні книги» з промовами та портретами лідерів (головна мета видання). Нема грошей на українські дитячі видання, але є гроші на книжки, які глузують, плюють на полеглих борців за Україну. Нема грошей на катедри українознавства та «Рідні школи», але є на будування півмільйонових чи й мільйонових (доларами) церков; а хто буде і в якій мові молитися в тих церквах за 25–40 літ — про це не думаємо.

Та найсумніший образ бачимо в «діяльності» політичній. Це копія політичної вакханалії 1917 і дальших років у відповідно зменшеному розмірі. На щастя, та вакханалія не наробила фатальної шкоди, як у 1917–21 роках, бо на захист народу стала нова величезна, непоборна сила — зорганізований український націоналізм. Про нього скажемо в наступнім розділі, а в цьому киньмо оком на цю вакханалію.

По поразці збройних змагань 1918–20 років частина діячів з доби Директорії визнала «савєтскую власть» і пішла служити москвинам в УССР і служила, поки «за нєнадобностью» їх москвини не постріляли. Друга частина подалася на польський хліб. Є. Петрушевич за М. Грушевським та В. Винниченком також визнав «савєтскую власть» і пробував продати їй свої послуги. П. Скоропадський за 300000 корон продав Закарпаття мадярам. Соціялісти створили з москвинами «Лігу Сходу Европи», а монархісти — «Саюз Трьох Русєй». Політичні банкрути з УНР у фінансованому поляками журналі виправдовують поляків за їхню масакру галичан. Студинські, Крушельницькі ширять за московські рублі нове москвофільство в Галичині, Назаруки вихваляють Єкатєріну II та Пєтра І. Демократи бігають наввипередки то до московського консула на «ікру», то до поляків на «чорну каву», пропонуючи обидвом таке їм любе ще з австрійських часів «порозуміння». Тимошенки, певні, твердохліби, станіславські єпископи вже цілком відкрито продали себе полякам. Коротко — маразм угодовства, торгівлі національними ідеалами й ідеями стали змістом політично і морально збанкрутованої нашої еліти. Чесніші з них кинулися розбудовувати кооперацію, маслосоюзи, але й у них засіб обернувся в самоціль. Вони забули знану їм істину, що без сталого огню активної боротьби широких мас з окупантом молоко з українських молочарень питимуть задармо у Варшаві та Москві, а українські молочарі будуватимуть московські «молочарні» на Колимах та у Воркутах.

Прийшла друга світова війна і з нею перша окупація Галичини москвинами. І хоч галицькі політичні партії добре знали про долі наддніпрянських угодовців, все ж розв’язали свої партії і відновили свої старі спроби «порозуміння» — цим разом з новим паном. Використавши новітніх москвофілів («совєтофілів»), щоб виявити і знищити націоналістів, новий пан — певний своїх сил — почав винищувати і авторів та прихильників «порозуміння». Не докінчив, бо прийшов третій пан — німець, до якого знову побігли з пропозицією «порозумітися». Недовго вдержався третій пан, бо програв війну, і прийшов четвертий пан — західна демократія. Побігли (вже на еміграції) наввипередки до четвертого, присягаючись, що вони від народження були і є найдемократичнішими демократами. Проснулися від 20–річного сну і ті, що в 1917 році завели націю «під дурного хату»; пригадали свої забуті міністерські титули і на спілку з тими, що розв’язали свої партії та порозумівалися з чотирма за чергою панами, — проголосили самі себе не будь–чим, лише «Екзильним Урядом України», та й ще легітимними з досмертними (для них лише) міністерськими посадами.

З тої фарси можна б було лише глузувати, якби не та трагедія, що до них пристали націоналісти, які самі кілька років тому висміяли подібну спробу тих самих осіб створити таку саму фарсу, цілком слушно пригадуючи тим полатайкам байку про лебедя, рака і щупака. Трагедія була в тому, що націоналісти добре знали, що власне ці особи вже раз угробили Україну, але не покаялись і не визнали своїх помилок. Знали це, але приступили до тої шопки. Слушно глузував свого часу Л. Мосендз, кажучи: «Ех, хахол! Навіть в націоналізмі не можуть піднестися над «Просвітою» (Лист до А.