Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

цілі гори і мали фахівців. Лише не розуміли, що одна сторінка «Енциклопедії Британіки» (чи інших енциклопедій інших народів) для англійця чи американця є о небо більший авторитет, ніж десять томів нашої.

«Історію України», «Україну та її нарід», «Енциклопедію Україніку» і т. п. в чужих мовах почали українці писати в таборах для втікачів «на коліні» — без бібліотек і джерел, коли кількадесят тисяч українців вигнали чужинці баґнетами «на родіну». А кілька років перед тим у Галичині чи Празі не могли того зробити?

Видали кілька добрих книжок про Україну чужими мовами (це року Божого 1950 і пізніше). Оголосили заклик до народу: «Купуй народе, давай до чужих бібліотек». Нарід наш, як і кожний нарід, купував і не купував, а в чужих бібліотеках тих книжок не видко. Еліта написала кілька патріотичних статей, пригадуючи народові про його національний обов’язок, і на тому скінчила свій національний обов’язок вести той нарід, керувати тою акцією до кінця. Книжок тих і далі нема в чужих бібліотеках, а москвини заливають своїми.

Земля трясеться під ногами цілого світу. Може, завтра наша планета розлетиться на кусники. Москвин засипає чужинців своєю політичною і неполітичною літературою: викрадає з бібліотек наші, особливо політичні, наукові, як, напр., наші наукові словники; дбає, щоб навіть відомості про них не дісталися до каталогу словників усіх народів світу, що його видала ЮНЕСКО; пара наших патріотів рятує своїми власними силами неспалені ще наші словники, а так звана Українська Вільна Академія Наук (УВАН), що мала б очолювати і вести в науковім чужім світі боротьбу за українську самостійність, спокійненько вже 10 років дебатує над такими пекучими темами, як «українізми в мові М. Гоголя», а Україна року Божого 1958 не має ще повного словника своєї мови, ані одного технічно–наукового чужомовного, навіть не має словника синонімів. Переглядаючи тематику наукових засідань і конференцій УВАН чи НТШ, не знаєте: чи ті засідання були в Коломиї року 1890, чи ті науковці є тихі божевільні.

Що гірше! УПА жертвує дорогою кров’ю своїх героїв, посилаючи з України світові докази, що Україна бореться за свою державну самостійність. Українські націоналісти напружують всі свої сили, щоб доказати світові, що Україну завоювали МОСКВИНИ, а не мітичні «большевики». Москвини–емігранти напружують усі свої шахрайські здібності, щоб доказати, що Україна ніколи не хотіла і не хоче самостійности, і на доказ цього, Українська (?) Вільна (?) Академія (?) Наук (?) видає АНГЛІЙСЬКОЮ мовою праці про діяльність та ІДЕЇ найгірших ВОРОГІВ української державної самостійности: москвофіла–федераліста М. Драгоманова і москвофіла–комуніста В. Винниченка. Видають грубу книжку англійською мовою, в якій доводиться, що УССР заснували не москвини, але самі ж українці. Цю книжку написав, вибачайте, «українець».

Щоб придобритися американським жидам (бо ж мають вплив і гроші «приватних фондів») приймають до себе ворога української державної самостійности, який засипав американський уряд своїми меморандумами проти української самостійности, жида А. Марґоліна, автора книжки (англійською мовою), в якій доводив абсурдність ідеї самостійної України. Українці ще й почесний докторат йому за це дали, бо ж він був міністром (послом до Англії) УНР і в процесі вбивника С. Петлюри жида С. Шварцбарта стояв на боці вбивника.

Щоб і поляки не мали їх за «шовіністів», то роблять наукове засідання на пошану польського письменника А. Міцкевіча, того самого, який — за словами Й. Пілсудского — був духовим вождем Галлерівських полків, що «оґнєм і мєчем» підбили Галичину в 1919 році.

Та найголовніше — не зіпсувати приятельства зі «старшим братом». Тому запрошують на гостинний виступ Москвина — колишнього професора Харківського університету, який «довів» нам (і американцям), що в Харківському університеті була повна академічна свобода (с. т. і для українознавства). «Наші» пп. академіки ветухови, шевельови щиро дякували за ту нахабну брехню москвинові.

Коротко: т. зв. УВАН довела понад усякий сумнів своїм панам, що не має ані тіні «мазєпінскава сєпаратізма» чи «буржуазного націоналізму». Чемні діти заслужили цукерки — дістали кілька смішно мізерних тисяч доларів. А праці про діяльність та ідеї І. Мазепи, П. Орлика, С. Петлюри, Є. Коновальця, Т. Чупринки–Шухевича, УСС, УНА, УПА пишуть їхні однодумці з другої, такої ж «вернаподданічєскай» Академії в Києві всякі натани, тичини, яновські і підмогильні, а перевидає їх Нью–Йоркська філія Київської.

Українські патріоти задумали видати Енциклопедію Українознавства. Москвини подбали, шоб там не було «мазєпінства» чи «шавінізма». І читаємо в ній, що УЦР та уряди Директорії були патріоти і мудрі державні діячі, що спроби зрадити (кам’янецький путч, О. Волох) були патріотичні, державницькі заходи, що П. Болбочан та В. Оскілко були зрадники, які спричинили розгром армії і т. п. перекручення догори ногами. Війни України з Московщиною представлено як війни «царів», «большевиків», с. т. «громадянські» (так і названо кілька разів). Читаючи цю енциклопедію, не ознайомлений чужинець бачить, що Україну воювали, грабували, мордували не москвини (червоні чи чорні), але політичні партії одного народу, а щоб цей висновок чужинцям скріпити,то не пожалували кілька сторінок на опис «активної» участи «українських» комуністів у боротьбі проти УНР та в заснуванні УССР та СССР. Навіть не натякнули, що вони були яничарами.

Українська емігрантська еліта любить вину за свою нездарність скидати на народ. Народ не дає гроші, а що зробимо без грошей?

Це такий самий наклеп на наш нарід, як і соціялістів у 1917 р. Наш український нарід є найжертвеніший за всі народи. Доказом цього є вся наша історія і весь наш фольклор. Якби порахувати скільки–то склали наші бідні емігранти — фабричні робітники та фермери, — то буде кілька мільйонів доларів.

Наш нарід є дуже щедрий, але суворе життя навчило його цінити тяжкою працею зароблений гріш. Наш селянин є добрий господар, і тому не любить марнотратства ані марнотратців. Він хоче знати, чи його пожертва не змарнована. Якраз цієї певности не дають йому наші провідники. Скільки зібрано проголошують, але на що саме витрачено, збуваюсь загальником — на такий–то фонд. Це дає золоту нагоду ворогам ширити провокацію, тим більш, що було багато марнотратств (не стільки зі злої волі, скільки з нездарности провідників), як, напр., збанкрутовані кооперативи, видавництва, мільйонова Елеваторська спілка тощо.

Всі наші часописи є дефіцитні і рятуються лише пожертвами на пресовий фонд. А досвід показав, що можна видавати навіть малий (накладом) тижневик, хоч і без заробітку, але й без втрати. Лише для того треба мати бодай трохи творчої уяви, щоб знайти нові способи та відваги прокладати нові шляхи, а не тюпати, шкандибаючи, протоптаною ще дідами стежкою.

Керівники наших організацій і видавництв