Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

«До XIX ст. наші сусіди не мали українців за селянську націю. Московські хроніки ХVI–ХVII ст. повні згадок про жахливих для москвинів «воєнних черкас», що від них можуть охоронити лише небесні сили. Пригадаймо похід нашого короля Святослава до Іранського роздоріжжя, морські походи до Родози і берегів Італії, похід Івана Підкови до Альп. Українські войовники були у французькій армії у XVIII ст. (полк Мазарена), в старому Римі (сарматські легіони), в Атенах (аланські полки), ба навіть в Індії (скити). А з войовничою вдачею зв’язана колонізаційна енергія. Німецький антрополог Й. Коль пише: «Здається, ані один народ не має таких здібностей до закладання військових колоній, як нарід український». Так! Маємо Кубань, Зелений Клин — пам’ятки недавнього осадництва — і Судомира, Новгород, Тмутаракань — пам’ятки старого» (Ю. Липа. «Призначення України»).

«Енергія рільника — це насамперед сумлінна праця і почуття відповідальности; це вироблена тисячоліттями пошана до традицій, яку не вдасться знищити ніякими чужими системами. Цей стабілізаційний і завжди чинний характер нашого рільника дав старій Україні силу роздавати свої культурні первні сусідам. І власне це ставить українську націю серед найкультурніших націй світу, бо то не була культура лише еліти нації, то була культура широких народніх мас — культура цілої нації» (там же).

Почуття нашої національної меншвартости, як млинський камінь на нашій шиї, зігнув наш хребет у дугу. Не маємо сили випростувати свій хребет і подивитися на «великі» нації ЗГОРИ. Так! Так! Згори. Як на нижчих від нас.

Мюнхен, Тегеран, Ялта, співіснувальний страх (хоч у кишені атомова зброя) перед нахабним московським ванькою, Берлінська блокада, прощі до Москви, благання ласки у бандитів, побожне цілування московського лаптя, французька парламентська вакханалія, чемберлени, рузвелти, червоні єпископи і… Крути, Базар, гола–боса, без набоїв геройська Армія, ОУН, УПА, Петлюри, Коновальці, Чупринки, Липківські, Шептицькі, Біласи–Данилишини, 500 кінґірських українок…

Хто вищий? Селянська нація. Гречкосії–фелаги. А про те, що ця «селянська» нація має свої Нотр–Дами, своїх Наполеонів, Кромвелів, Моцартів, Рафаелів, Шекспірів, Жан д’Арк, Картагени, Термопіли, Атени, лицарів–хрестоносців, що має трагічно–героїчну історію, що має праісторію, якій не дорівняється історія всіх європейських націй накупу; про те, що ті великі тепер європейські нації свою великість завдячують значною мірою тій крові, що її пролили кількадесят поколінь українців, особливо за останні 40 років — про все це і багато ще чого — «нехай німець скаже — ми не знаємо».

Не знаємо і не розуміємо, чому саме виростали орлині крила у наших жидівських попихачів Ярем. Не розуміємо, ЩО властиво зродило і далі зроджує — вже мільйони — новітніх Галайд, що пробували і пробують високо літати. Не літаємо, бо ще не виросли понад етнографічний позем захоплення глумливою на нашу націю карикатурою.

Та, Богові дяка, молода Україна починає розуміти. Молода не метрикою. І починає ГОВОРИТИ. Правда, що голосом нерішучим, але в ньому вже не чути жебрацького тону, а бренять щораз голосніше тони горді, мужні і навіть погрозливі на адресу «великих» націй.

Уже замість вишиваних шароварів показуємо чужинцям «The Cathedral of St. Sophia in Kyiv». Замість творів M. Драгоманова видаємо «Ukraine in Foreign Comments and Descriptions». Замість «Загубленої української людини» — докторську дисертацію в чужому університеті на тему «Ukrainian Strugle for Freedom». Замість «Тернистими шляхами» — «The Ukrainian Insurgent Army». Замість «Перед новим етапом» — «Ukrainian Nationalism». Замість «Наших днів» — «The Ukrainian Review», «Ukrainian Quarterly». Замість «Кирило–Методіївського Братства» — Я. Стецько в екзекутиві світової організації для знищення Московської імперії. Коротко — починаємо випливати на ВЕЛИКУ воду.

Лише починаємо, а вже бачимо конкретні наслідки. Дату 22–го січня святкується чи проголошується вже не в українському ґетгі, але губернаторами американських стейтів та посадниками великих американських міст і записується до протоколів американського Сенату та Конгресу. Українські прапори не в українському ґетгі (всередині будинків), але на щоглах американських міських ратуш, документальні праці про українську державність не в українських тижневиках, але і в офіційних публікаціях американського уряду. Вже до «расчлєнітєлєй Расєі» москвини зачисляють не лише «бандєравцев», але й американських сенаторів, конгресменів, європейських політиків, науковців. Вже «істінно–рускіє» Вайнбауне, Дон Лєвіне вдарили на сполох. Якби ні? Я. Стецько вже виганяє москвинів з міжнародніх організацій, вже руйнує міт у тих організаціях про «інтєрнаціанальную бальшевістскую кліку в Масквє» — цей найголовніший аргумент (джерело доларів) московської імміграції.

Правда, поки що це все наставлення чужих державних мужів є платонічна симпатія, яка нікого з них ні до чого не зобов’язує. Ще панують москвини в усяких радіо, інститутах, фондах. Але коли УПА з переможними боями наближатиметься до Києва, тоді ці симпатії можуть обернутися на щось більш намацальне.

Може, але лише тоді, коли Україна буде сильною. Сильною не лише фізично, а найголовніше духово. Із слабими, з боягузами, з тими, що самі себе мають за меншовартісних фелагів, не говорять, а їм наказують. ПОМАГАЮТЬ ЛИШЕ СИЛЬНИМ, СЛАБИМ — НІКОЛИ. Хіба кинуть огризок.

А в українських «залах» щораз менше і менше молоді. Не йде вона і до «Українських Технічних Інститутів» чи «Народних Університетів». Воліє «велику воду». Воліє наукову, професорську кар’єру в чужих університетах, в чужій великій індустрії, в чужій армії. Воліє співати на великій сцені Метрополітен Опери твори українських композиторів. Воліє діставати спортові перемоги на великих міжнародніх змагах. Воліє членство, хоч і в чужих, але великих організаціях. Воліє читати реферати про Україну на великих міжнародніх конгресах. Воліє показувати чужинцям українські Нотр–Дами, Моцартів, Рафаелів, Наполеонів, Бісмарків, хрестоносців, альканзарців, Жанни д’Арк. Воліє, хоч і чужу, але велику літературу, воліє робити щось велике. Воліє бути великою. Не вдержали своїх дітей старі просвітянці в українському ґетті. Пропали діти для України, — лементують вони. Лементують, бо не розуміють, що сама українська мова не робить людину українцем. Не розуміють різниці між мовною денаціоналізацією і національною асиміляцією. Не на еміграції, але навіть в Україні в 1917–21 роках тисячі українців, що як слід не знали української мови, свідомо віддали своє життя за самостійну Україну. Ірландські емігранти цілком не знали своєї мови, але були гарячими патріотами, ірландськими націоналістами. В. Винниченко, М. Скрипник, М. Любченко та інші ренегати, що помагали москвинам «Україну розпинати», добре знали не лише українську мову, але й українську історію. Справа не в мові.

Боротьба проти Української Самостійної Держави не устане і після створення її. Занадто — бо багато є в світі (особливо в Америці) сил, і сил великих, яким Українська Самостійна Держава стоїть впоперек дороги, руйнує їхні плани. В методах боротьби