Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

class="p1">Зламаний хворобою, Байтуяк, проте, не міг примиритися зі своєю долею. Сповнений гніву проти тих, хто безжально занапастив йому життя, він проклинав їх. Задихаючись, розповідав він про свої жалі бабусі, яка день і ніч мовчки плакала у нього в головах, та безутішній матері, вдові Тулимді.

Настав квітень, але зима і досі не випускала степ з своїх крижаних обіймів. Весь час ішов сніг, мороз не пересідався, відлиги не було ще помітно. По чабанських халупах на Акшоки давно вже не було дров, і хворому юнакові не пощастило нагрітися після поневірянь у степу й у своїй вбогій землянці. Так і згас юний чабан в холоді, до останнього подиху не зазнавши благодатного тепла, про яке марно мріяв усе своє коротке життя.

У другій половині квітня мороз, начебто знехотя, нарешті попустив. Сніги почали танути. Зима, забравши у розорених джутом казахів увесь достаток, повільно відходила. Тільки-но земля протряхла, тисячі людей заворушилися. Самотні родини і цілі, кочові аули, у яких кінчилось продовольство, паливо і вимерла остання худоба, подалися тепер на всі чотири сторони. Нескінченні валки чоловіків, жінок, стариків і дітей потяглися до ближчих аулів, де, як вони чули, зберігся якийсь достаток. Вони ладні були працювати задарма, сподіваючись одержати бодай трохи харчів. Бідолашні вдови приводили своїх голодних дітей до родичів, у яких ще залишалося що їсти, а самі йшли собі. Це була їхня остання спроба врятувати дітей від смерті. Осиротілі баби й діди, ледве живі від голоду і старості, заточуючись і падаючи, якось доповзали до порога будинків, де ще жеврів у вогнищі вогонь. Деякі тяглися в міста, прочувши, нібито там нема голоду.

Отак, залишивши свої розорені гнізда, блукала голодна біднота схилами Чингісу, Кидиру, долинами Караулу, Балпану і Шікорику. Виснажені люди, схожі на кістяки або страшенно опухлі, хилячись від вітру, чвалали у своєму жалюгідному ганчір’ї дорогами, як втілення всенародного лиха. Вдень і вночі чути було в степу, на околицях аулів їхні зойки.

По всіх дворах валялися гниючі корови, коні та верблюди, отруюючи повітря смородом. Чимало їх було і навколо скотних дворів, кладовищ, в ярах та байраках. Біля загонів, на буграх з гною і попелу височіли гори здохлих овець; вовна на них скублилася, стирчать оголені маслаки, тьмяно поблискують осклілі очі. Над зимовищами ширяють хмари безнастанно каркаючої галичі і чорних круків. Рано прилетівши, шуліки та стерв’ятники зграями сидять на падлі, справляючи свій жорстокий бенкет.

Багаті аули, що потерпіли від джуту, але ще зберегли деякі запаси, холодно дивляться на бідняків. Показуючи на купи здохлих овець, деякі баї ще зганяють злість на знесилених жебраках, на голодних матерях з дітьми: з криком женуть їх геть, ніби ті спричинили це лихо.

З перших днів травня з вуст у вуста почали переходити страшні звістки: «Чотири аули спільно відправили в Аягуз косяк з тисячі голів, а повернулося двадцять сім коней», «З усіх табунів, які з початку зими паслися на землях Уака і Керея, вціліло щось із сто голів…»

Казали, що багато табунників, котрі пішли з косяками за Чингіс, у низини Тобикти, до уаків і кереїв, повернулися звідти пішки, дехто з них ніс на спинах сідла, а інші, щоб дістатися додому, продали з себе все і повернулися, в чому мати породила.

Багато які чабани, що не покидали байських табунів у найлютіші хуртовини й холоди, дуже обморозились, а то й зовсім загинули. Багаті баї, які зазнали великих збитків, так злостилися, що не вважали за потрібне допомогти сміливцям, котрі, рятуючи їхнє добро, тяжко захворіли і тепер мучились у своїх вогких землянках…

На початку травня весь сніг на Акшоки і Корике розтанув, і відкрився шлях до аулу Дільди, куди ще взимку привезли хворого Магаша. З горбів і низин з’їхалися в аул родичі й друзі. Прикочували сюди і Абай з Айгерім, Макен з Дарменом, поставили свої кибитки Какитай і Акилбай. Ці білі юрти призначені були не для святкового гуляння — незабаром вони мали стати домами жалоби. То була підготовка до сумної події, очікуваної з дня на день; вона нависла над людьми, як скеля, що от-от завалиться.

Магаш згасав. Кілька днів тому, залишившись віч-на-віч з батьком і взявши до своїх гарячих сухих рук його велику руку, молодик заговорив уриваним голосом, що раз у раз переходив у хрипкий шепіт:

— Ага, пам’ятаєте… Я повернувся з Алма-Ати… Після смерті Абіша… Я привіз вам тоді привіт від акина Джамбула… з Великого Жузу… Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, синку. Ти ще передав мені тоді, що сказав Дат про нього: «Джамбул, хоч і неписьменний, але з тих простих казахів, у кого мудре серце і влучне слово…» Чого ти зараз згадав про нього?

— Пам’ятаєте, я привіз його вірші… У них він казав, що Абай — батько і брат усіх стражденних… І печаль його… поділяють з ним тисячі людей… Нехай доводиться йому розлучатись з близькими… рідними… з народом він ніколи не розлучиться… Нехай не замикається в горі своєму… Нехай пам’ятає завжди… рідний народ з ним… Так сказав Джамбул…

Абай усе зрозумів. Магаш прощається з ним. Він притулився обличчям до обличчя вмираючого і довго цілував його почервонілі від сліз очі.

— Серденько моє, все, що ти сказав мені, я назавжди збережу в пам’яті!..

Але й після того надія не облишала змучене Абаєве серце, яке неспроможне було вмістити нове страшне горе.

Через кілька днів Абай з двома маленькими Магашевими дітьми і десятирічною Абішевою донькою пив чай у юрті Айгерім. Раптом вцяцьковані двері юрти відчинилися, і вбігла заплакана Зліха.

— Абай-ага… Магаш… вас кличуть!

Діти, відчувши недобре, заплакали вголос. Абай підхопився з місця, накинув на плечі халат, але тіло його так дрижало, що халат впав додолу. Айгерім допомогла йому надіти кебіси, підняла й накинула на плечі халат. Ведучи чоловіка під руку, з острахом дивилася на його обличчя, яке невпізнанно змінилося. Ніколи ще не бачила в нього такого безтямного виразу, такого блукаючого погляду.

Коли Абай зайшов до Магашевої кімнати, всі, хто був там, поквапно розступилися. Абай, важко дихаючи, майже впав край ліжка. Очі його, що так налякали Айгорім, як і раніше, здавалися невидющими, безживними, а по щоках безперервно котилися великі, як зерна пшениці, сльози.

Магаш відразу пізнав батька і зробив млявий, ледь помітний знак: ворухнув клякнучими пальцями правої руки, що лежала поверх ковдри. І тут з вуст його разом з останнім подихом злетіло кілька виразно вимовлених слів:

— Батьку… ось він… мир…

І з цим Магаш помер. Почулися розпачливі зойки, ридання. Голосили не лише