Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Верхній Жимбі, і цей яр став їхньою могилою. Гнідий жеребець, намагаючись спинити свій косяк, почав був з гучним іржанням обходити його спереду, але раптом провалився у замет. Вся низина і яр повнісінькі були снігу, а черево зажерливої білої смерті було таке глибоке, що до дна його не дістанеш і пікою. Гнідий жеребець скотився в урвище. Здоровенний вовк з коротким хвостом, короткими грудьми, який біг попереду, стрибнув слідом за скакуном і, спираючись лапами на його круп, швидко перегриз йому горло. Решта коней, перелякані наближенням неминучої смерті, кинулися за своїм вожаком…

І тут наспів нарешті Алтибай. Коли він побачив, що коні б’ються в передсмертних судорогах, він ні на мить не подумав про те, що вони чужі, хазяїнові. Добра, розумна тварина, яка слухалась його голосу і корилася йому, була для нього тепер другом, котрий кличе про допомогу в свій смертний час. Алтибай зіскочив з свого коня і побіг уздовж яру, розмахуючи дубцем. Намацавши ногами твердий грунт, він приловчився й гахнув по голові короткохвостого вовка, що розправлявся з гнідим жеребцем.

Зграя була така велика, що не звернула на людину ніякої уваги: вовки розправлялися з кіньми, по шию загрузлими в снігу, розпорювали їм животи, перегризали горлянки. Алтибаю тільки й залишалося, що кричати і погрожувати вовкам дубцем, стоячи край яру. Скуштувавши гарячої крові і сп’янівши від її запаху, вони не чули Алтибая. Йому вдалося ударом дубця повалити ще одного хижака. В цю хвилину табунник помітив якусь метушню позад себе. Кілька вовків напали на його сивого жеребця, що стояв край урвища. Ось вони вже розпороли йому живіт, перегризли горло. Нетямлячись від люті, Алтибай кинувся на них, але тільки коли він наблизився впритул, вовки неохоче, неквапно забралися геть. Незабаром і решта вовків, вдосталь наситившись, побігли, звихрюючи сніг, і зникли з-перед очей.

Десятків з п’ять коней або валялися мертві, або по шию загрузли в снігу і стояли нерухомо, як укопані. А всього в табуні гнідого скакуна було близько ста коней — значить, решта цієї страшної ночі загубилися, розбрелися і, мабуть, також загинули. Скакуни, дійні кобилиці, породисті жеребці, прикрашені пір’ям та амулетами, дволітки, трилітки і п’ятилітки — всі вони полягли в голому сніговому степу, поховані в заметах…

Тепер Алтибай залишився сам. Йому здавалося, що ніч тягнеться нескінченно, мороз і вітер проймали його до кісток, в голові паморочилося, хилило на сон…

Цілих шість днів лютував буран. На сьому добу на безхмарному морозяному небі з’явилося холодне сонце, настав безвітряний тихий день. Молоді табунники, яких з надією і відчаєм кликав Алтибай, прийшли до яру Жимба і побачили наполовину об’їдені вовками кінські трупи. Поблизу валялись розкидані шматки старого Алтибаєвого кожуха, трохи осторонь — одірвані халяви і пришви його чобіт, з-під снігу стримів приношений чорний малахай.

…А коли сніги розтанули і земля протряхла, подорожні, які під’їхали до яру Жимба, побачили жахливу картину: на дні яру, притулившись один до одного боками, стояли з тридцятеро мертвих коней. У ніч жахливої завірюхи ці коні, рятуючись від вовків, кинулися в яр слідом за своїм вожаком, загрузли в снігу і замерзли. Так і стояли вони тепер збившись докупи, як це завжди роблять літньої пори табуни, рятуючись від оводів. Тяжко було дивитися на цей моторошний пам’ятник…

В аулі Акшоки, поряд із скотним двором, у низьких темних землянках тулилися кілька дрібних родин. В одній із них оплакували загибель Алтибая його стара мати і дружина з трьома маленькими сиротами. А в сусідній землянці на голій долівці мучився двадцятирічний чабан Байтуяк, двоюрідний брат Алтибая. Минулої зими його також спіткала біда в засніженому степу. Він пас овець Дільди на урочищі Акшоки, і там захопив його січневий лютий буран. Юнак не раз скаржився Дільді, що одяг у нього благенький, чоботи драні, але Дільда, дуже засмучена звісткою про хворість Магаша, навіть слухати його не хотіла:

— Мою душу і так тривога про Магаша нашого гризе, не буду я брати на плечі ще й твої турботи! Іди собі і не навертайся мені на очі!

Справді, в ці дні весь аул сумував, дізнавшись про Магашеву тяжку хворобу. Коли Дільді сказали, що й Абіш хворів так само, вона плакала і голосила цілісінькі дні й ночі. І взагалі погана господиня, вона тепер зовсім облишила всі справи, не слухаючи попереджень, що цього року буде джут, що зима дедалі лютішає і що «випасати худобу тепер не легше, ніж битися з ворогом».

Черстве, себелюбне навіть у горі серце Дільди було глухе до чиїхось страждань. Те, що засмучувало її, мало, на її думку, засмучувати і всіх інших. Хіба можна порівняти з її бідою якісь там скарги чабанів! Її анітрохи не цікавило, що вони п’ють, їдять, у що одягаються, на чому їздять, чи важко їм взимку в степу, чи голодують їхні сім’ї.

Марно скаржився і Дільді, і людям Байтуяк:

— Кожушок у мене благенький, чекмень дірявий, вітер проймає до кісток, у мороз не можу на коні всидіти, доводиться пішки по степу бігати. А замети вище колін, сніг набивається за халяви. Я вже ноги собі відморозив.

Кажучи так, він плакав, але не почув жодного теплого слова…

В захищених горбами міжгір’ях Акшоки, де паслися аульні вівці, не було таких хуртовин, щоб худоба мусила бігти за вітром. Зате мало не щодня мете там злий поземок — у цих місцях його називають «білим інохідцем». Холодний вітер, ніколи не вщухаючи, б’є в обличчя найдрібнішим сніговим пилом, заганяє його за комір, за пазуху, за халяви. Коли «білий іноходець» не переходить у «білу хуртовину», то дме без перерви крижаний північний вітер, засипаючи всі яри глибокими снігами.

Не тільки тіло юного Байтуяка знемагало від холоду в старій подертій одежі, але й душа його змучилася від горя. Схудлий,— сама шкіра й кістки,— з червоними плямами рум’янцю на гострих вилицях, він одного з морозяних січневих днів насилу переступив поріг своєї землянки і впав на долівку, тремтячи всім тілом, цокотів зубами і плакав. Маленькі жорсткі материні долоні, що з острахом гладили його холодні щоки, стали мокрими від сліз. Ледве ворушачи язиком і насилу розтуляючи застиглі губи, Байтуяк шепотів прокльони:

— Доконали мене, довели, покарай їх бог! Смерть моя прийшла, матінко! Голим, у лахмітті, прожив я життя.

Хвороба круто взялася за нього. Цілий місяць Байтуяк гарячково марив, потім почав надсадно кашляти. Жорстока недуга уразила не тільки легені, але й горло, хворий уже ледве міг ковтати їжу. Виснажене тіло спалювали сухоти, хлопець танув, як воскова свічка.