Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

сниться його добра дружина Інкар, схудла, у старому одязі,— він не бачив її цілу зиму. Вона жаліє його і ласкаво каже: «Ляж відпочинь! Я тобі постіль приготувала, засни!»

Здригнувшись, Алтибай знов прокидається. Тепер снуються в голові невиразні думки, мрії, схожі на сновидіння і, немає їм кінця-краю. Дістатися б тільки своїх, по* бути з жінкою і дітьми у старій, дірявій юрті, відпочити на твердій постелі…

Отак їхав він за косяком, напівдрімаючи. Кінь ступав обережно. Раптом Алтибая пойняла тривога. Протерши очі, він побачив, що ясний день несподівано швидко померхнув. Вітер дужчав і, знімаючи сніговий пил, переходив у буран; попереду не було нічого видно; лютий вихор у німій і глухій імлі шалено бив йому в обличчя.

Алтибая вмить наскрізь пройняло крижаним вітром, Зібравши останні сили, він почав був пришпорювати коня, але той стояв як укопаний і важко дихав. Потім він рвонувся, пробіг кілька кроків і знову спинився. Крізь віхолу Алтибай не міг розрізнити, скільки коней поперед нього і навколо, і закричав гучним голосом, до якого за зиму звик увесь косяк.

І раптом він побачив, як, ніби заодно з бураном, просто на нього бігло багато коней, щільно збившись докупи. Серце його завмерло: мало було лиха й напасті, а тепер ще голодні, виснажені коні, не встоявши проти завірюхи, пішли за вітром…

Наближалася ніч, товаришів-табунників не було поряд, а коням, які могли б ще якось дістатися додому, загрожувала смертельна небезпека. І Алтибай кинувся на боротьбу з виючою імлою. Високо піднявши дубця і гучно покрикуючи, він вдерся в гущу табуна, намагаючись, якщо не завернути його, то хоча б спинити. Він не знав, куди поділася решта коней, помітив тільки, що на чолі тих, що мчали за вітром, був гнідий скакун Абая. Цілу зиму його табун ішов попереду інших, пробиваючи дорогу і розгрібаючи сніг під час тебенювання. Якщо в дорозі траплявся якийсь клаптик землі, де збереглась трава, то гнідий жеребець, хоч би який був буран, зупинявся і починав розривати копитами сніг. І тоді весь його табун починав тебенювати, а за ним поступово затримувався і весь косяк, і всі інші коні також вибивали копитами корм з-під снігу.

Тим-то жахнувся Алтибай: увесь табун гнідого жеребця пішов за вітром. Значить, тепер уже не зупиниш коней. Коли на їхньому шляху трапиться глибокий яр або западина, солоне озеро чи урвище, косяк неминуче зазнає великих втрат.

Під час бурану коні часто стають жертвою вовків. Ідучи за вітром, вони розбиваються на дрібні групи, відстають, блукають, їх потім це так просто знайти і зібрати. Не всі повертаються до своїх косяків. Після таких буранів у степу залишається безліч темних горбків — кінські трупи… Тепер найстрашніше було те, що Алтибай ось-ось відстане на своєму сивому жеребці від коней, що швидко бігли вперед, і вже не зможе подати голос, щоб збити навколо себе косяк. Коли б їх наздогнали інші табунники, що залишились відпочивати!

Відколи Алтибай вперше зустрів косяк, який ішов за вітром, він безперестанно кричав, щоб підбадьорити вкрай змучених коней, а коли б поблизу опинилися вовки, — то й пристрахати вовків. Він кричав на всю силу могутніх грудей — гучно, протяжно. Його самотній голос, врізаючись у посвист вітру, линув далеко по степу: «Уа-ха-ха-у! Ой-айт!» Табун віддалявся од стоянки, незабаром коні пройдуть підвітряний бік, стоянка залишиться збоку, і тоді вони не почують не тільки голосу людини, але й гуркоту обвалу. А завірюха дужчала, і все навколо оповило моторошною білою імлою.

Сонце, мабуть, уже сховалося, біла виюча запона почала мерхнути. Тільки б жигіти на стоянці прокинулися, сіли на коней і прискакали на допомогу! І Алтибай, страхаючись найближення ночі, все кричав і кричав безперестану. Нарешті і його дужий, здавалося б, невтомний голос почав хрипнути, але Алтибай все ще кричав. Гнідий жеребець, який звик коритися голосові табунника, і тепер, коли крик Алтибая віддалявся або зовсім завмирав, трохи уповільнював крок…

Алтибай на своєму сивому жеребці, який ледве пересував ноги, повільно їхав стежкою, уторованою кіньми. Що більше лютувала хурделиця, то частіше табунникові траплялися відсталі виснажені коні. Вони повільно відокремлювались від табуна і незабаром падали, уткнувшись мордою в сніг, або перекидалися набік, як дерев’яні. Це був кінець. І хоч серце Алтибаю з жалю кров’ю обкипало, він розумів, що так їм, можливо, й краще…

Минув довгий час, але жодний табунник не показувався, не гнався за косяком. Коні, які ще сяк-так пересували ноги, не могли спинитися. На яку нову муку їх гонить — невідомо. Алтибай уже ладен був кинути тікаючий табун, але не міг: трупи загиблих коней, вказуючи йому шлях, вели його все вперед і вперед…

Іноді снігова пелена розривалася, і землю ставало видно на відстані дубця від морди коня. Алтибай, який чатував на цей момент, кидав у розрив свій відчайдушний крик. Потім біла пітьма знову застилала йому зір. Свист, зойки, завивання сповнювали повітря, неначе якась зла сила святкувала торжество смерті, холодну загибель всього живого.

Алтибаю до болю шкода приречених тварин, ридання підступає до горла. І він знову і знову нукає на змученого свого жеребця, б’є його канчуком, марно намагаючись наздогнати тікаючий табун. І раптом збоку промайнули якісь тіні: то Алтибай своїм гуканням сполохав вовчу зграю. Знахабнівши, вовки кинулися в наступ, мало не перекинувши табунника і його коня…

Колй зграя, розділившись на два потоки, ринула вперед, Алтибай закричав з останніх сил, щоб попередити гнідого жеребця про нового ворога. Два десятки голодних вовків летіли на гнаний вітром табун. Звичайно коні, угледівши вовків, з гучним іржанням збивають докупи і, оточивши ослаблий молодняк, зустрічають напад ворога. Жеребці скачуть навколо косяка, відганяючи вовків. Один кінь, нагнувши шию, вискалившись, з грізним виском б’є копитами землю; другий, жертвуючи життям заради табуна, кидаєтеся на вовків і б’ється з ними, обливаючись власною кров’ю.

Гнідий вожак славився колись тим, що сам, наче ведмідь, насідав на хижаків і примушував їх тікати. Але чи зможе він вистояти проти них тепер? Тут до Алтибая долинуло ледь чутне іржання гнідого жеребця, і на його поклик одразу відгукнулися велика булана кобилиця і ширококоста гніда. Але в іржанні цьому не було нічого грізного для ворогів, і серце Алтибаєве неначе хтось стиснув у кулаці! Ні, не до снаги коням було чинити опір!

А вовки вже звикли за цю зиму безкарно розправлятися на пасовищах з охлялими кіньми. Дві зграйки, очолені двома короткохвостими сірими вожаками, наче вихор, налетіли на табун гнідого скакуна. Тим часом коні добігли до краю глибокого яру на