Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

в домі, а й у всьому великому аулі. Сивобороді діди, зморшкуваті бабусі, квітучі жінки й дівчата, юнаки й малі діти — всі обливалися слізьми, голосно приказуючи: «Магаш мій!», «Магатай!», «Рідний мій!», «Сило моя!», «Братику мій любий!»

Ці слова свідчили про щиру дружбу, вони текли з усіх вуст нестримно, як сльози з очей.

Лише Абай і слова не вимовив, не зойкнув. Йому ніби відібрало мову, а в застиглих, широко відкритих очах був жах. Коли хто підведе його з місця, він встане: поведе — піде; посадовить — він сяде, мовчки й покірно.

На поминки приїхало дуже багато людей. Сім днів над аулом лунали ридання і зойки. Літні люди і молодь іргиз-баю становили окремі групи плакальників: з товстими білими патерицями, згинаючись, начебто під надсильним тягарем горя, і весь час голосячи, вони зустрічали всіх, хто приїжджав до аулу.

Перші три дні серед плакальників був і Абай; його попід руки підтримували Дармен і Какитай. Прибули виконати свій обов’язок Такежан з Азимбаем і Шубар: важко спираючись на патериці, вони з печальними обличчями стояли в ряду плакальників; старанно витискуючи сльози з очей, голосили надто гучно і намагалися триматися ближче до Абая. Але Абай навряд чи впізнав їх. Серед літніх жінок у Великій юрті були Такежанові жінки — Каражан і Зейнеп, з грізним виглядом сиділа товста Маніке, байбише Ісхака; була тут і Нурганим, яка дуже потовщала і обважніла.

Споконвіку існує в народі такий звичай: родичі небіжчика мчать верхи до його аулу з гучним журливим вйгуком: «Ой родиче мій!» — а доїхавши, не злізають, а падають з коня. Назустріч їм вибігають молоді жигіти, підхоплюють і підтримують їх, а інші жигіти попід руки проводжають їх до вже прибулих, щоб вони, вітаючись, обійшли по черзі всіх. Потім ті самі жигіти ведуть приїжджих до Великої юрти вітатися з жінками, які оплат кують померлого, а всередину юрти вводять їх служниці або молоді плакальниці.

Навколо зимовища, де помер Магаш, з’явилося багато нових білих юрт. Їх привезли з аулу Абая та найближчих аулів Акшоки і Корике. були тут юрти і для гостей, і для готування їжі.

Кожного, хто приїздив на похорон та на поминки і хотів переночувати або пополуднувати, родичі померлого розводили по своїх юртах, де містилося по двадцять-тридцять чоловік. Усі «прихильні» до покійного люди — Каражан, Маніке, Нургайим, Акилбай, Шубар і інші — приймали гостей на свій рахунок у своїх власних кибитках. Такий був звичай.

Проте в одному похорон Магаша вирізнявся тим, що оплакувати покійного прибули також юрби обшарпаних бідняків. Довгою низкою тяглися до аулу Дільди вихідці з різних родів у приношених шубах, у драних чекменях, стоптаних чоботях, із змученими обличчями. Це були жатаки, ремісники, трудівники міста і степу, жигіти-робітники і чабани, які особисто знали Абая та Магаша. Діставшись до Жалобних юрт аулу, вони зверталися до самого Абая і обіймали його з глибоким душевним сумом, із щирими слізьми.

Азимбай і Шубар, не змінюючи своєї поведінки навіть у дні жалоби, вголос, з холодною усмішкою гудили бідняків:

— Удаючи співчуття, підкрадаються до їжі, чекають милостині.

Але Абай вірив, що саме ці бідняки щиро поділяють його горе.

Ось з їхнього натовпу вийшов Даулеткельді і з розкритими обіймами наблизився до Абая.

— О благородний брате мій Абай! — вигукнув він у розпачі.— Як насмілюся віддати тебе на волю невблаганної смерті!

«Віддати тебе смерті!» Як відповідали ці слова тому, що почував тепер Абай… Даулеткельді оплакував не так Магаша, як його нещасного, зламаного горем батька. І Абай сказав собі: «Це ховають і оплакують мене, це до мене прийшла смерть!» Від цієї думки сльози його вмить висохли: він дивився тепер на всіх і на все навколо очима людини, які відходить, відійшла. Душа його перестала боротись, розум почав згасати, хвилини посвітління тривали недовго, одразу все оповивав морок.

Коли закінчилися семиденні поминки по Магашу, Какитай і Дармен після довгих вагань повідомили Абая про те, що цієї весни померли два вірних супутники всього його життя: Єрбол і Базарали. Голодний тиф здолав спершу Єрбола. Базарали протягом десяти днів не відходив од цього ні на крок, намагаючись полегшити йому страждання. Голова Єрбола лежала на колінах у друга. Так він і помер. Того ж дня захворів і Базарали, він весь палав… Лише три дні його стомлене серце чинило опір смерті. Не встигли родичі і друзі довідатися про його хворобу, як Базарали помер…

Коли Абай дізнався про смерть вірних своїх друзів, він вперше вийшов із заціпеніння і заридав. У цю мить він захотів востаннє вилити своє горе в словах:

— Тяжко скривджений і пограбований життям, я стою самотній, як могила шамана. Хто є в мене і що мені залишилось? О злощасна доле моя, якими тортурами ти мене мучила! Хіба є отрута, якої я не скуштував би? Зазирніть у серце моє, чи є живе місце на ньому? В чому провина моя? В чому тяжкий мій гріх, щоб страждати так безмірно?..

Какитай, не витримавши, вибіг з юрти, щоб приховати свої сльози, а Абай, ні до кого не звертаючись, дивлячись повз Дармена, вів далі, все глибше поринаючи у свою печаль:

— У безлюдному і бездорожньому степу довгі роки росло самотнє дерево. З надією і радістю розкривало воно своє листя назустріч кожній весні. Щороку квітнуло воно, і квіти опадали, а насіння несли вітри у широкий світ. Багато разів жовкло, сохло і облітало його листя, а втім, дерево весь час плодоносило. Аж ось вдарила блискавка у самотнє дерево і розчахнула його. Вогонь обпалив його гілля, спопелив листя й насіння. Обвуглене, повалене на землю, звернулося воно до високого синього неба: «Чим завинило я? Хіба я сіяло зло і лихо? Ти бачило і розквіт мій, і загибель мою, неосяжне, тож відповідай! Хай я помру, але чи залишаться жити нащадки мої? Чи зійде від насінин моїх, які щороку несе кудись вітер, юна порость? Чи проросте бодай одна з них, чи потягнеться до неба молодим своїм верховіттям, і коли настане строк, чи віддасть землі плоди свої? Коли зашумлять листям сади мої, зацвітуть луки? Чи заспіває на гілках дерев, від насіння мого народжених, солодкозвучний соловейко, оспівуючи вічне цвітіння життя? Чи визріватиме в затінку садів моїх нове, щасливе життя?»

Осяяний раптовим натхненням, говорив поет із своєю долею і так само раптово замовк, знову пойнятий незбагненною недугою…

— Боюся, що востаннє відкрив нам Абай-ага свою велику душу,— сказав Дармен, розповівши Айгерім усе, що чув з уст учителя.

Тільки тепер, коли відзвучала жива мова