Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

них, капітан мірівської гвардії[144], трьох офіцерів якої росіяни вже вбили, якось також прийшов до Якова питати поради. Відтоді це ввійшло у звичай: багато хто приходить радитися до цього мудрого чи то єврея, чи то неєврея, якогось не зовсім зрозумілого пророка, ще таємничішого через факт ув’язнення в такому дивному місці. Той капітан, невисокий, світловолосий і чарівливо ввічливий, довірливо питає Якова, що йому робити: він молодий і боїться смерті. Вони сидять на камінні, нахилившись один до одного, з північного боку вежі, де солдати зазвичай справляють нужду.

— Скажи-но мені, пане: чи тікати мені до Варшави, звідки я родом, і стати дезертиром і боягузом, чи воювати й лягти кістьми заради вітчизни?

Порада Якова — дуже конкретна. Офіцер має йти на ринок у Ченстохові й там накупити різних дрібних коштовних речей: годинників, перснів. Зараз війна, тож усе те коштуватиме недорого. Це буде його гарантією на випадок чогось поганого.

— Війна — це така суміш ярмарку і нічного жахіття, — каже йому Яків Франк. — Кидай довкола себе ці фанти, відкуповуйся від першої лінії фронту, доплачуй за кращий харч, дбай про себе. Отак і від смерті відкупишся. Немає ніякого геройства в тому, щоб дозволити себе вбити.

Він поплескує молодого офіцера по плечах, а той на мить занурює обличчя в його комір.

— Як же мені страшно, пане.

Про відхід їмості Хани в лютому 1770 року та про місце її вічного спочинку

— Мені це здається дивацтвом, — каже настоятель. — Не наполягатиму, в’язень не наш, а святої Церкви, але я цій жінці, як охрещеній, підшукав би місце на кладовищі в місті. Ми тут мирян не ховаємо.

Настоятель визирає у вікно й бачить, як перед каплицею вправляються з шаблями вже дещо підстаркуваті конфедерати. Монастир тепер нагадує суцільний гарнізон. Якубовський кладе на стіл мішечок, як зазвичай.

Хана другий день лежить в офіцерській кімнаті біля вежі. Всім здається, що це вже дуже довго. Нікому немає спокою, доки тіло її не віддане землі. Якубовський вже не вперше йде до настоятеля, щоб попросити дозволу поховати небіжчицю в печері. Так уже робили не раз, коли хтось помирав. Там поховали й маленького Якуба. Але Хана — не мала дитина і не якийсь нікому не знаний неофіт. Вона — дружина Якова Франка.

Хана померла від журби. Торік вона народила донечку, якій дали ім’я Юзефа Францішка. Дитина, щойно охрещена, померла. Спершу Хана слабшала через незрозумілу кровотечу, яка ніяк не припинялася після останніх пологів. Потім додалися гарячка й болісні набряки кісток. Звєжховська, яка її доглядала, казала, що то через холод, яким тягне від каміння. Не допомагали й пухові перини, прислані з Варшави. Волога була повсюдною. Ханині суглоби так спухли, що вона вже не могла їх згинати. Потім помер маленький Якуб. Дітей поховали без священника, в печері, тишком-нишком, але після тих двох смертей Хана вже не встала на ноги. Яків звелів Воловському забрати Авачу до Варшави, а хвору Хану в Ченстохові якомога частіше виносити на сонце. Лише тоді стало помітно, яка вона бліда й виснажена. Її шкіра, зазвичай світло-оливкова, стала сірою, наче вкритою шаром попелу. Певний час їй допомагав відвар із вербової кори, яку дівчата приносили з довколишніх полів. Верба росте там рядами уздовж меж. Світлі галузки вистромлюються з товстих безформних стовбурів. «Яке це потворне дерево, та верба, — казала Хана. — Розкарячене, зачухане, ніби стара баба-каліка». І все ж певний час допомагала їй та бридка рослина. Жінки зрізали гілки і здирали з них кору. Вдома її заварювали у воді, а відвар давали пити недужій. Намагався лікувати Хану й один із отців-паулінів: натирав її горілкою з медом, але й ті процедури не зарадили.

Тепер стало холодно й вогко. Земля пахне тривожно, якось могильно. З полів біля Ченстохови видно далекий обрій, схожий на струну, натягнуту між небом і землею; на тій струні вітер виграє той самий монотонний, тужливий звук.

Ніхто не наважується зазирнути до Якова. Всі стоять, з’юрмившись на сходах, бліді, з тонкими темними вустами, з тінями під очима після недоспаних ночей. Ніхто ще з учора нічого не їв, горщики стоять холодні; навіть діти принишкли. Якубовський притулився щокою до стіни цієї клятої вежі. Його штовхає одна з жінок, тож він кладе долоні собі на чоло й починає молитися, до нього приєднуються всі решта. Навіть якщо небо збудоване з такого ж мокрого шорсткого каменю, міркує він, то й тоді його молитва проб’ється крізь нього слово за словом. Спершу вони читають «Отче наш», а далі співають «Іґадель».

Всі очі звернені на нього, Нахмана-Пьотра Якубовського. Лише йому одному Володар дозволив би ввійти. Тож Нахман відхиляє важкі двері на примітивних петлях. Відчуває, як інші напирають на нього ззаду, силкуючись зазирнути досередини. Мабуть, сподіваються чуда: що Володар у білих шатах літає у повітрі, тримаючи живу, сяйливу їмость на руках. Яків тамує зітхання, яке готове щомиті перетворитися на схлипування: знає, що мусить себе опанувати, бо ж будь-яку його дію повторять інші. Прослизає крізь вузьку щілину дверей і зачиняє їх за собою. Свічки вже давно згасли, горить лише одна громниця. Їмость лежить, як лежала: не воскресла, нічого не змінилося. Певне лише одне: вона точно небіжчиця. Її щелепа опала, рот ледь розкрився, повіки опущені, відблиск свічки грає у вузьких щілинках очей. Шкіра Хани сіра, темнувата.

Поруч лежить Яків — оголений, якийсь змарнілий, кутастий, також темний, хоч волосся на його тілі геть сиве, сплутане, як у собаки; очі запалі. Його худі стегна торкаються Хани, рука лежить на її грудях, наче обіймаючи. Якубовському на мить здається, що Яків теж помер, і його заливає гаряча хвиля, він падає навколішки біля ложа, не відчуваючи колінами удару об кам’яну долівку, і вже не може стримати сліз.

— Невже ти справді вірив, що ми не помремо? — питає його Яків, піднімаючись із ложа. Він дивиться на Нахмана, в його очах не видно відблиску свічки, вони — наче вхід у печеру. Запитання, на яке Якубовський не відповідає, звучить іронічно, знущально. Якубовський опановує себе, виймає зі скрині свіжу сорочку, вовняну турецьку туніку і починає одягати Якова.

Процесія вирушає за мури наступного дня вдосвіта. Близько полудня вони вже біля печери Макпеля. Двоє Воловських, Павловський і Матушевський важко вносять труну досередини.

Рештки. Облога

Тепер я писатиму про смерть.

Спершу відійшов найстарший син — семилітній Якуб, якого так любив батько і готував своїм спадкоємцем. Був кінець листопада, випав сніг. У