Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

монастирі, перетвореному на фортецю, панували холод і злигодні. У той час фортецею вже завідував новий комендант, Казімеж Пуласький, який був у хороших стосунках з Яковом, часто балакав з ним і дозволив поховати хлопчика в печері. На той час ми вже збудували в печері невеличкий гробівець, далеко від чужих кладовищ. Ховали там своїх, але не надто про це розводилися на людях. Ту печеру, раніше населену хіба що кажанами й сліпими ящірками, ми облаштували для себе: вона-бо, за словами Якова, прибула сюди до нас із Землі Ізраїля. І позаяк спочивали в ній Адам і Єва, Авраам і Capa, а також патріархи, то й ми почали ховати там своїх небіжчиків. Першим був ребе Елі, наш скарбник, потім діти Якова, нарешті, Ханеле. Якщо й було в нас щось коштовне в Польщі, то саме та печера: в ній ми поховали всі наші скарби, адже вона є входом у кращі світи, де вже на нас чекають.

Лише Богові відомо, які то були лихі дні. Восени 1769 року конфедерати Пуласького влаштували полювання на Авачу. Як зізнавався сам комендант, марно було переконувати їх, що Авача — то донька єврейського мага і краще дати їй спокій. Її врода викликала повсюдний інтерес. Одного разу її побачили якісь офіцери високого рангу і попросили Якова дозволу зустрітися з нею. Згодом один з них сказав: мовляв, Авача така красива, що сама могла б бути Матір’ю Божою. Якову це вельми сподобалося. Але зазвичай він тримав її під замком у вежі і, поки солдати пиячили, забороняв їй виходити, навіть щоб справити нужду. А проте якийсь лихий дух вселився в тих конфедератів — всілякий набрід з усіх усюд, що нудьгував у фортеці й лише затуманював собі голову оковитою, яку потай приносили з містечка. Досить було Авачі лише вийти, як їй тут-таки перегороджували дорогу, докучали балачками. Не надто приємно, коли стільки чоловіків напосідають на жінку, до того ж молоду та красиву. Сама Авача була здивована таким інтересом — тією сумішшю захоплення і хижого пожадання. Не завжди все обмежувалося свистами й погукуваннями. Здавалося, цілий гарнізон займається лише одним — полюванням на Авачу. Не допомагало й втручання самого пана Пуласького, який категорично заборонив переслідувати Еву Франк. Якщо солдатів позбавити їхніх звичних обов’язків, тримати в ситуації непевності й очікування, вони перетворюються на дурну некеровану юрбу. Мені не надто хочеться про це писати, але в ім’я правди лише згадаю, що після того, як це сталося, Яків урешті-решт таки відіслав Авачу зі мною й Воловським до Варшави, звідки вона повернулася лише після смерті матері, аби до кінця залишатися з батьком. А тієї ночі, коли над нею поглумилися, їй наснився сон, у якому з вежі її визволив якийсь німець, одягнений у біле. У тому сні їй сказали, що то імператор.

Ті роки облоги і для мене, і для нас усіх виявилися важкими. Я був удячний долі, що в ролі посланця мандрував часто до столиці й назад — це мене трохи розважало. А от Якову після років умовної свободи в монастирі те справжнє ув’язнення дуже допікало. Майже всі наші, знаючи, що буде облога, поспіхом кидали свої тимчасові помешкання й поверталися до Варшави. Вєлюнське передмістя спорожніло. Поруч із Володарем залишилися тільки Ян Воловський та Матеуш Матушевський.

Яків після смерті Хани занедужав, і я, зізнаюся, гадав, що то вже кінець. Не раз я думав тоді, чому Йов сказав: «З тіла свойого я Бога побачу». Цей рядок з Ісаї ніколи не давав мені спокою. Бо якщо тіло людське не є ані тривким, ані досконалим, то й творець його мусить бути слабосилий. Це й мав на увазі Йов. Так я міркував, і те, що сталося згодом, підтвердило: я не помилявся.

Отож ми з Воловським та Матушевським послали до Варшави посланця по Маріанну, а потім — по Іґнацову, щоб міг Яків ссати їхні груди. Йому завжди це допомагало. Досі перед моїми очима стоїть ця картина: гримлять гармати, тріщать мури фортеці, трясеться земля від вибухів, люди падають, наче мухи, а Володар в офіцерській кімнаті смокче жіночі груди і таким чином латає дірявий, понівечений світ.

Улітку 1772 року вже не було чого боронити. Ченстохова була розграбована, люди — вимучені й голодні, монастир ледве дихав, бракувало води та їжі. Нашого коменданта Пуласького звинуватили у змові проти короля, і він мусив здати фортецю російським підрозділам. Не допомогли молитви п’ятнадцятого серпня — у день Матері Божої Королеви Польщі. Монахи лежали хрестом на брудній підлозі й чекали дива. Ввечері після меси на мурах вивісили білі прапори. Ми допомагали братам ховати цінні ікони й реліквії, замість найсвятішого образу повісили копію. Росіяни ввійшли через кілька днів і наказали зачинити монахів у трапезній, кілька днів звідти долинали їхні співи та молитви. Настоятель лементував, що вперше в історії монастир потрапив у чужі руки і це, певно, вже кінець світу.

Росіяни розкладали у подвір’ї монастиря великі багаття й пили вино для причастя, а те, чого не випили, виливали на каміння, що стало аж червоне, наче криваве. Сплюндрували бібліотеку й скарбницю, пограбували склади пороху й зброї. Підірвали браму. З мурів монастиря було видно, як димлять підпалені довколишні села.

Але, на мій подив, Яків тим усім зовсім не журився. Навпаки: хаос додавав йому сил. Воєнний розгардіяш його наче збуджував. Він виходив до росіян і розмовляв з ними, а ті його боялися: Яків, відколи померла Хана, дуже змінився. Худий, з колами під очима, гострими рисами обличчя; посивів. Той, хто давно його не бачив, не впізнав би його. Хто він — якийсь божевільний? Юродивий? Треба сказати, що не хто інший, як Яків, заступився за паулінів, і їх випустили з трапезної.

Через кілька днів у монастирі з’явився генерал Бібіков. Під’їхав на коні під самі двері каплиці й, не сходячи з коня, запевнив настоятеля, що нічого поганого російська влада їм не заподіє. Ще того самого вечора ми пішли просити генерала звільнити Якова з в’язниці. Я гадав, що знадобиться мій переклад на російську, але ті володіли німецькою. Бібіков поводився вельми чемно, і вже через кілька днів Яків отримав офіційний дозвіл залишити монастир.

Яків, Володар наш, каже:

«Кожен, хто шукає спасіння, мусить зробити три речі: переселитися в інше місце, змінити ім’я та змінити свої вчинки».

Так учинили й ми. Ми стали іншими людьми й покинули Ченстохову — місце найсвітліше і найтемніше водночас.

VI