Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

«Книги Якова» — роман Нобелівської лауреатки Ольги Токарчук. Історія формування єврейських єретичних рухів у XVIII столітті стає ниткою, що зшиває час і простір, територію Польщі та України, католицизм, юдаїзм та іслам. Персонажі чекають на прихід нового Месії, що порятує світ і об’єднає різні релігії та народи. Однак фокусом зацікавленості Ольги Токарчук і точкою, де зійдуться всі лінії, є не конкретний персонаж, а сама книжка як концентрований образ світової культури.

Ольга Токарчук

Книги Якова

УДК 821.162.1-31=030

ББК 84–44(4Пол)

Т51

This book has been published with the support of the ©POLAND Translation Program

Видання, з якого зроблено переклад:

Olga Tokarczuk. Księgi Jakubowe. — Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2015. — 912 p.

Переклад з польської: Остап Сливинський

Наукове редагування: Віталій Михайловський

Редагування: Богдана Романцова

Коректура: Ніка Чулаєвська

Дизайн та верстка: Ірина Мамаєва

Токарчук О.

Т51 Книги Якова. — К.: Темпора, 2019. — 960 с.

ISBN 978-617-569-436-7

Ілюстрації з видання: Komeniusz Jan Amos. Świat rzeczy pod zmysły podpadających we czterech językach odmalowany у poprawiony. To iest wszystkich gruntownych na świecie rzeczy у czynności. Odmalowanie у nazywanie łacińskie, polskie, francuskie у niemieckie. Z regestrami tytułów i słowniczkami słów staraniem Karola Kutella. Warszawa, 1770.

ISBN 978-617-569-4367

© Copyright by Olga Tokarczuk

© Copyright by Wydawnictwo Literackie, Kraków, 2014 All rights reserved

© Остап Сливинський, переклад, 2019

© Темпора, 2019

Батькам

ПРОЛОГ

Проковтнутий папірець застрягає у стравоході десь поблизу серця. Просякає слиною. Спеціально приготоване чорнило поволі розпливається, літери втрачають чіткість. У людському тілі слово переламується навпіл — на субстанцію та суть. Коли перша розпадається, друга, залишившись без форми, всякає в тканини тіла, адже суть безугавно шукає матеріального носія — навіть тоді, коли це призводить до чималих нещасть.

Єнта прокидається, а була ж майже мертвою. Тепер вона це виразно відчуває, це наче біль, течія ріки, трем, напір, рух. Поблизу серця оживає ледь відчутна вібрація, серце б’ється слабко, але рівномірно. Воно впевнене в собі. Сухі кістляві груди Єнти знову наповнює тепло. Вона моргає, важко піднімає повіки. Бачить нахилене над собою стривожене обличчя Еліші Шора. Силкується до нього всміхнутися, але обличчя ще не слухається. Еліша Шор супить брови, дивиться на неї докірливо. Його вуста ворушаться, але Єнта не чує жодного звуку. Звідкись з’являються руки — великі долоні старого Шора, які наближаються до її шиї й пірнають під покривало. Шор незграбно намагається перевернути безсиле тіло на бік і зазирнути під нього, на простирадло. Ні, Єнта не відчуває його зусиль, вона відчуває лише тепло та присутність бородатого спітнілого чоловіка. Потім зненацька, наче в спалаху якоїсь блискавки, Єнта бачить усе згори: себе саму та лисувате тім’я Шора, адже серед усієї тої тяганини з її тілом йому з голови злетіла шапка.

І відтоді так уже є: Єнта бачить усе.

I

КНИГА ТУМАНУ

1

1752, Рогатин

Кінець жовтня, світання. Отець декан стоїть на ганку плебанії й чекає на бричку. Він звик вставати рано-вранці, але цього разу почувається дещо не при тямі, ба, він навіть не зовсім уявляє, як тут опинився: сам на сам з морем туману. Не пам’ятає, як прокинувся, як одягся, не пригадує, чи снідав. Дивиться здивовано на свої солідні черевики, що стирчать з-під сутани, на дещо пошарпані поли вилинялого вовняного плаща, на рукавички, які тримає в руці. Вдягає ліву — вона здається теплою всередині та ідеально пасує до руки, немовби рука та рукавичка знайомі вже довгі роки. Видихає полегшено. Торкається сумки, що висить через плече, мимоволі обмацує її кути — тверді, загрубілі, наче шрами під шкірою, — і поступово пригадує, що там. Важка, знайома, приємна форма. Щось хороше, щось, що привело його сюди, якісь слова, знаки — все це має глибокий зв’язок із його життям. О, так, він уже знає, що там усередині, і це знання починає зігрівати його тіло, а туман немовби прозорішає. Позаду нього — темний отвір дверей, одна половина зачинена, мабуть, уже настали холоди, можливо, навіть сливи в саду задубіли від перших приморозків. Над дверима — невиразний надпис. Він бачить його не дивлячись, бо ж знає, що там написано, він сам звелів зробити цей надпис. Двоє робітників із Підгайців різьбили літери в дереві цілий тиждень, бо мали бути гарні:

DZIŚ CO BYŁO, JUTRO PO NIM.

CO UCIEKŁO, NIE DOGOИIM[1]

У слові «dogonim» літера N написана навиворіт, як у дзеркальному відбитті, і це його дуже дратує.

Рознервований цим уже невідомо вкотре, ксьондз рішуче крутить головою — і це будить його остаточно. Та перевернута літера N… Яке недбальство! Весь час треба за ними пильнувати, на крок не відійдеш. А ті робітники — то були євреї, тому й надпис якийсь такий єврейський, літери надто кучеряві, хиткі. Ще й один з них впирався, що таке N цілком годиться, що воно навіть гарніше, бо поперечка йде знизу вгору і зліва направо, по-християнському, а навпаки було б якраз по-єврейському. Дрібне роздратування остаточно його отямлює, і тепер ксьондз Бенедикт Хмельовський, рогатинський декан, розуміє, чому ніяк не міг прокинутися: він стоїть у тумані кольору своєї постелі, сіруватому; замурзана білість, величезні поклади сіряви, що є підкладкою світу. Туман нерухомий, по вінця наповнює подвір’я, десь у ньому бовваніють знайомі обриси великої груші, далі — мурованої огорожі й плетеного возу. Це звичайна собі небесна хмара, що впала на землю й притулилася до неї животом. Він читав про це вчора в Коменіуса[2].

Тепер він чує знайомі поскрипування та постукування, які під час подорожі щоразу вводять його в стан творчої медитації. Лише слідом за звуком із туману виринають Рошко, який веде за вуздечку коня, і бричка отця декана. Побачивши її, ксьондз відчуває приплив енергії, ляскає себе по руці рукавичкою і вмощується на сидіння. Рошко, як завжди, мовчазний, поправляє упряж і посилає ксьондзові довгий погляд. Туман робить його обличчя сірішим, і ксьондзові він здається старішим, ніж зазвичай, — неначе постарів за ніч, — а він же молодий хлопець.

Нарешті вони рушають, але видається, ніби стоять на місці; те, що вони їдуть, можна вгадати хіба що за похитуванням екіпажа та заспокійливим поскрипуванням. Він уже стільки разів їздив цією дорогою, стільки років, що всі краєвиди знає напам’ять, і не потрібні йому жодні орієнтири. Ксьондз знає, що тепер вони виїхали повз ліс на дорогу і їхатимуть нею аж до роздоріжжя — там стоїть каплиця, яку, зрештою, багато років тому збудував сам ксьондз, коли став парохом у Фірлеєві[3]. Довго міркував, кого в тій капличці поставити: вагався між святим Бенедиктом, своїм покровителем, та пустельником Онуфрієм, якого на пустині чудесна пальма годувала фініками,