Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

26

Єнта читає паспорти

Єнта бачить паспорти, що їх показують на кордоні. Офіцер у рукавичках бере їх обережно і залишає мандрівників у кареті, щоб уважно розглянути документи в будці сторожі. Подорожні мовчки чекають.

Карл Емеріх барон фон Ревісні, — читає впівголоса офіцер у рукавичках, — камергер римської королівської Апостольської Величності в Німеччині, Угорщині та Чехії, дійсний посол та уповноважений міністр при королівському дворі в Польщі, посвідчує, що пред’явник цього, пан Юзеф Франк, купець, разом з прислугою своєю, що складається з вісімнадцяти душ, у двох бричках, має намір звідси у власних справах вирушити до Брна в Моравії, а тому всіх службовців, від яких його шлях залежить, закликаю вищезгаданому пану Юзефові Франку та прислузі, що його супроводжує, в кількості вісімнадцяти осіб, при перетині кордону жодних перешкод не чинити і в разі потреби відповідну допомогу надати. Видано у Варшаві 5 березня 1773 року.

Крім цього австрійського паспорта, є ще прусський, і Єнта бачить його дуже детально. Він написаний гарним почерком і завірений великою печаткою:

Пред’явник цього, пан Юзеф Франк, який прибув сюди з Ченстохови, перед тим вісім днів перебуваючи у Варшаві, разом з вісімнадцятьма особами прислуги на двох бричках подорожує через Ченстохову до Моравії у власних справах. Позаяк тут повітря всюди чисте й здорове і, Богові дякувати, немає й сліду пошесті…

Єнта уважно придивляється до цього німецького формулювання: «und von ansteckender Seuche ist gottlob nichts zu spüren…».

…всю військову й цивільну владу закликаємо вищезгаданого купця разом з його людьми й каретами безперешкодно, однак після попереднього огляду, пропустити через кордон у дальшу дорогу. Варшава, 1 березня 1773 року. Ген. Бенуа, Його Королівської Величності повноважний посол у Речі Посполитій.

Єнта розуміє, що за цими паспортами ховається величезний космос державного апарату з його сонячними системами, орбітами, супутниками, феноменами комет і таємничою силою тяжіння, що її не так давно описав Ньютон. Ця система водночас всевидюща та обережна, її очі — то сотні й тисячі чиновницьких столів, стоси паперів, що їх переписують за допомогою загострених гусячих пер і передають з рук до рук, зі столу до столу. Аркуші паперу створюють вітерець, що його не помітиш за осінніми вихорами, але у світовому масштабі він ой як відчутний. Десь далеко, в Африці чи на Алясці, цей вітерець здатний зчинити ураган. Держава — це ідеальний узурпатор, невблаганний правитель, її лад встановлений раз і назавжди (доки його не змете чергова війна). Хто накреслив кордони серед цих зарослих пустирів? Хто забороняє їх перетинати? Від чийого імені діє цей підозріливий офіцер у рукавичках, і звідки та його підозріливість? Хто й навіщо пише папери, що їх возять поштарі й кур’єри поштовими каретами, на кожному спочинку змінюючи змучених коней?

Почет Якова — то сама молодь, старих немає. Вони залишилися у Варшаві й чекають, пильнують за щойно розпочатими торговими справами. Молодших дітей віддали до отців-піярів, вони живуть у Новому місті, щонеділі ходять до костелу. Інші, зголивши бороди, розчинилися в юрбі на багнистих вулицях столиці, іноді ще відчутний їхній легкий єврейський акцент, але й він тане, як весняний сніг.

Яків їде в першій кареті, вкритий хутрами, біля нього — Авача, яку батько вже називає не інакше, як Евою. Вона зарум’яніла від холоду, і батько раз по раз поправляє на ній хутряний плед. Дівчина тримає на колінах стару сучку Рутку, яка зрідка тужливо повискує. Авачу не вдалося вмовити, щоб вона залишила пса у Варшаві. Навпроти сидить Єнджей-Єрухім Дембовський, який став секретарем Якова, доки Якубовський разом із дружиною опікуються синами Володаря у Варшаві. Поруч із Дембовським іде Матеуш Матушевський. Мовчки простягають офіцерові паспорти. Верхи гоцають кухар Казімеж із двома помічниками, Юзефом Накульніцьким та Францішеком Бодовським, а також Іґнацій Цесірайський, якого Яків уподобав собі ще в Ченстохові та призначив помічником.

У другій кареті з’юрмилися жінки. Одна з них — Маґда Ґолінська, колись Єзерянська, подруга Еви Франк, старша за неї на кілька років, висока, впевнена в собі, турботлива, віддана; в її паспорті записано, що вона покоївка. Другою покоївкою значиться Ануся Павловська, донька Павела Павловського, колись Хаїма з Буська, брата Нахмана Якубовського. Ануся виросла і стала красунею. Прачками записані Ружа Міхаловська та Тереса, вдова Лабенцького. Ще з ними ідуть Ян, Янек, Іґнац і Якуб, які ще не заробили собі прізвищ, тож прискіпливий офіцер вписує напроти їхніх імен «Форіш» та «Фурман». Яків плутає їхні імена: коли не може згадати, називає їх усіх «Гершеле».

Вже в Остраві помітно, наскільки інакшою є та країна — доглянутою, чистою. Дороги добре в’їжджені, й попри болото, ними можна легко проїхати. Біля шляхів стоять заїзди, до того ж неєврейські: єврейських вони, їдучи Польщею, уникали. Але ж Моравія — то країна правовірних, тут у кожному містечку є хтось з їхніх. Хоч упізнати їх нелегко: вони закриті, мовчазні й виглядають наче справжні християни. Єрухім Дембовський, якого Яків кумедно називає Єндрусем, визирає з цікавістю у вікно й цитує якогось кабаліста, який виявив, що рядок із Псалма 14:3 — «Усе повідступало, разом стали бридкими вони, нема доброчинця, нема ні одного» — має таке саме числове значення, як і гебрайська назва Моравії — Мерін.

— Треба бути обережними з тими німцями, — застерігає він.

Ева розчарована: вона дуже хотіла, щоб з ними поїхали її брати. Але вони, дитинні й полохливі, слабкі, як пагони, що проросли в погребі, бояться батька. А той радше суворий до них, ніж по-батьківському ласкавий; вони, здається, весь час його дратують. Це правда, що вони незграбні й невпевнені в собі. Рох, рудий і веснянкуватий, починає рюмсати, коли його насварять, його зеленаві очі наповнюються слізьми, і навіть ці сльози — кольору озерної води. Юзеф, тихий і відлюдькуватий, з виразними пташиними рисами й красивими чорними очима, завжди зайнятий собою, збиранням патичків, камінців, стрічок, шпульок з-під ниток. Така собі незрозуміла сороча активність. Ева любить його більше, ніж інших братів.

Коли офіцер нарешті віддає їм паспорти і карета рушає, Ева вихиляється, дивиться вслід на шлях і розуміє, що покидає Польщу назавжди, що більше сюди не повернеться. Польща буде для неї в’язницею на Ясній Горі: вона вперше побачила її, коли їй було вісім. Побачила ту вічно холодну офіцерську кімнату. Ще Польща — то виїзди до Варшави, до Воловських, де вона квапливо вчилася грати на фортепіано, а вчитель бив її по руках