Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

утікачі рушили до християнської обителі, вірячи, що тут немає місця жодному насильству. До того ж тут ув’язнений єврейський нібито-Месія. Вони несуть на вустах страшні оповіді про роз’ятрених кривдою гайдамаків, від чиїх рук не втечеш. Про нічні заграви пожеж у селах. Коли режим настоятеля дещо м’якшає, Яків щодня виходить до втікачів, кладе їм руки на голови: вже давно розійшлася чутка, що він має дар зцілювати.

Ціле Вєлюнське передмістя перетворилося на табір, люди таборують на вулицях, на вузькому ринку. Отці-пауліни приносять їм свіжу воду з монастиря, бо кажуть, криниці забруднені, і люди бояться зарази. Щоранку роздають ще теплі хлібини з монастирської пекарні та яблука, які цього року щедро вродили.

Нахман Якубовський зустрічає в тому таборі знайомих хасидів. Ці сироти, що лишилися без Бешта, поглядають на людей Якова недовірливо. Тримаються разом. Урешті-решт беруться дискутувати з правовірними, галасливо й затято. Голоси дискутантів, які цитують Ісаю, Зогар, линуть понад мурами, і їх можна почути з вежі Якова.

З нагоди хрещення малого Юзефа Яків влаштовує в містечку великий бенкет. Їсти й пити може кожен, байдуже, хрещений він чи ні. Не менш гучним є весілля Якуба Ґолінського, якому Володар за його віру й відданість призначив у дружини Маґду Єзерянську, вдвічі за нього молодшу. Шлюб відбувається у нещодавно відновленій каплиці новіціату в монастирі; настоятель великодушно їх туди впускає. Урочистість красива: не чути ще гуркоту гармат, які невблаганно наближаються до Ченстохови, зате лунають співи отців-паулінів, задоволених, що монастир отримає багату пожертву.

Невдовзі з’являється чутка, що у внутрішні польські суперечки втрутилася Росія і її військо наближається зі сходу. Це війна. Відтепер новини з кожним днем усе гірші. Щодня до Матері Божої Ясногірської приходить дедалі більше людей, які вірять, що під її опікою з ними нічого лихого не станеться. Каплиця переповнена, люди лежать хрестом на холодній долівці, повітря густе від молитов. Коли змовкають співи, здалеку, з-за обрію, долинає низький зловісний гуркіт вибухів.

Наляканий цим усім Яків наказує Янові Воловському мчати до Варшави по Авачу, яка поїхала туди на науку до Воловських. Згодом шкодує про це рішення. Її вигляд Якова дивує: Авача поїхала худою дівчинкою з кісками, обгризеними нігтями й долонями, обдертими від дряпання на мур, а повернулася чемною й красивою панною. Волосся зібране у високий кок, сукні з декольте (хоч і прикритим хустинкою) переливаються барвами. Щоразу, коли вона виходить на коротку прогулянку монастирськими мурами, всі погляди звернені до неї. Її присутність не надто подобається ченцям, забагато уваги вона притягує. Батько тримає її в офіцерській кімнаті й дозволяє доньці виходити лише після заходу сонця, та й то під чиїмось пильним наглядом.

Через два тижні після її приїзду до монастиря прибувають конфедерати на чолі з таким собі Пулаським. Одного дня вони входять у ясногірську фортецю, наче в заїжджий двір, розташовуються з кіньми, возами, гарматами. Монахи перелякані на смерть. Прибульці виганяють прочан і встановлюють свої військові порядки. Фортецю негайно зачиняють, відвідувати Якова більше неможливо, та й йому не можна виходити в місто. З ним залишилися Хана, Авача та хлопці, а також обоє Звєжховських, Матушевські та Нахман Якубовський як посланець. Ченців виселяють з одного з крил монастиря, тепер тут квартируватиме військо. Паломники через певний час з’являються знов, але тепер посвіжілі, повні ентузіазму солдати з гарнізону перевіряють кожного, чи він, бува, не російський шпигун. Рох, який став командиром прибрамної сторожі, не має більше часу на балачки з Яковом. У нього тепер інші клопоти: він стежить, аби щовечора вчасно доставляли пиво й вино для солдатів. Містечко аж оживає, силкуючись солдатів нагодувати, одягнути й розважити.

Казімеж Пуласький виглядає молодо, наче хлопець, якому щойно засіявся вус. Неможливо повірити, що він — досвідчений командир. Він, схоже, і сам це розуміє, бо намагається додати собі солідності важким військовим плащем, який робить його худорляву постать масивнішою.

У нього не надто багато нагод повоювати. Російські загони нишпорять довкола фортеці, як лис біля курника. Підходять і відходять. Люди вірять, що їх відлякує Матір Божа на знаменах, які вивісили на мурах.

Пуласького, який вже починає нудьгувати в зачиненому монастирі, інтригує чоловік у високій шапці, який рідко виходить з вежі, та його красива таємнича донька, про яку в гарнізоні вже ходять легенди. Пуласького не надто цікавлять церковні справи, та й єресями він не вельми цікавиться. Чув лише, що той чоловік — єврейський єресіарх, в’язень монастиря. Водночас — ревний католик, як запевнив його настоятель. Щоранку він бачить в’язня на месі. Його щира молитва, його сильний голос, яким Яків співає «Отче наш», викликають у Пуласького повагу і симпатію. Одного разу він запрошує Якова з сім’єю на вечерю. Але приходить сам лише Яків, високий, ставний. Говорить із ледь відчутним іноземним акцентом. Небалакучий, розважливий. Розмовляють про те, що може статися, про Росію, про політику короля. Пуласький розуміє, що цей королівський в’язень мусить бути обережним і змінює тему, бо розмова не клеїться. На запитання про доньку Яків Франк відповідає, що та мусила залишитися з хворою матір’ю. Пуласький, схоже, розчарований. Але наступного разу Яків бере з собою Авачу, і вечір вдається чудово. Запрошено й інших офіцерів, які в присутності такої красивої (дарма що сором’язливої й мовчазної) молодої особи аж променяться гумором і кмітливістю. Вино смачне, а курятина нагадує на смак дичину.

Приємні товариські вечори закінчуються, коли до Ченстохови зі своїми підрозділами прибуває пан Любомирський. У місті подейкують, що він ще гірший, ніж росіяни. Немилосердно грабує довколишні села, його солдати ґвалтують жінок, селяни називають його гуситом. Загони Любомирського контролюють чималу територію і таки відтісняють росіян, але не надто слухаються наказів командування конфедератів і поступово перетворюються на банду грабіжників.

Коли Любомирський з’являється в монастирі, Яків ховає Авачу в ченців і забороняє їй виходити, доки ті розбійники не зникнуть. Любомирський влаштовує в гарнізоні гучні пиятики й кепсько впливає на солдат Пуласького. Лише стара гарнізонна сторожа дивиться на молодого князя захоплено.

— Отакий нам потрібен провідник, — каже Рох, частуючи Якова тютюном, отриманим від князя. — Ми прогнали б росіян, як паршивих псів.

Яків мовчки бере пучку тютюну. Одного вечора князь напідпитку гупає у двері Якова, і той змушений його прийняти. Просить у Якова поради у справах, пов’язаних з жінками. Його погляд нервово блукає кімнатою, мабуть, шукаючи однієї з них — тієї, про яку всі тут стільки говорять.

У фортеці перебувають і солдати королівських загонів, що їх узяли в полон конфедерати. Ті служать неохоче. Один з