Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

Вони завмирають, чути їхнє сполохане неглибоке дихання, шум крові в жилах, биття серця. Чути, як у Нахмана Якубовського бурчить у животі, як Ездра ковтає слину. Тиша така густа, що на шкірі відчутний її холодний слизький дотик. Так, тут, безперечно, є Бог.

Звєжховська, яка природним чином стала на чолі товариства, розселеного в Ченстохові, готує щедрий дар для настоятеля: срібні підсвічники та кришталеву люстру. Усе таке дороге, аби настоятель пішов назустріч проханню. Адже вони вже ходили цілим товариством на прогулянки довкола монастиря. Чи так уже важко дозволити їм піти ще трохи далі? Настоятель вагається, але блиск срібла та іскри кришталю його переконують. Гаразд, каже він. Монастирю потрібні гроші. Але все має відбутися непомітно: лише Яків та двоє його товаришів. Хана з дітьми залишається у фортеці.

І ось настав цей день — 27 жовтня 1768 року. Напередодні були уродини Яковового сина Юзефа. Володар уперше виходить поза мури містечка. Одягає довгий плащ Чернявського, насуває шапку на очі. На виїзді з містечка їх чекає віз і мовчазний селянин, який повезе їх курною вибоїстою дорогою.

Яків входить до печери сам і велить товаришам чекати. Чернявський та Якубовський розбивають біля входу невеличкий табір, але багаття ледве тліє. День дощовий, мокрий. Від сльоти їхні капоти стають вологими. Якова немає аж до вечора. Над кволим вогнем репають яблука, настромлені на прутики.

Вже западає темрява, коли Яків з’являється в отворі печери. У сутінках його обличчя видно невиразно. Яків каже їм іти швидко, і вони поспішають, спотикаючись об каміння та власні ноги; очі звикли до темряви, а ніч чомусь ясна: чи то туман розсіює світло зірок і місяця, чи тутешня земля кольору висохлих кісток так світить. Селянин на возі, що чекає їх біля дороги, вже мокрий і злий. Вимагає доплати. Він не знав, що це триватиме так довго.

Яків усю дорогу не каже ні слова. Починає говорити аж у кімнаті біля вежі, скинувши з плечей мокрий плащ:

— Це та сама печера, в якій Шимон бар Йохай з сином ховалися від римлян, а Бог чудесним чином годував їх і зробив так, аби одяг їхній ніколи не нищився. Це тут Шимон бар Йохай написав Зогар. Ця печера прийшла сюди слідом за нами з Хеврона. Знайте це. Там глибоко, на самому дні, є могили Адама і Єви.

Западає тиша, в якій слова Якова неначе вмощуються. Здається, ніби над ним із шурхотом пересуваються всі карти світу, обертаються, прилягають одна до одної. Це триває доволі довго, потім починаються покашлювання, хтось зітхає. Схоже, нарешті запанував лад. Яків каже: заспіваймо. І вони співають: усі разом, як співали колись в Іваному.

На ніч із Яковом залишаються дві жінки. Іншим, хто живе в містечку, наказує таке: обом братам Матушевським і Павловському — зійтися з Воловською, дружиною Генрика. Наступної ж ночі Зофія Якубовська, яка вже не годує донечку грудьми, має лягти з Павловським, обома Воловськими, а ще Яскером.

Про невдалу місію та історію, яка бере в облогу монастирські мури

Щаслива життєва смуга Нахмана триває недовго. Ретельно підготована місія до Москви закінчується цілковитим фіаско. До посланців — Якубовського та Воловського — там поставилися наче до злочинців, убивць і зрадників. Усе тому, що їх випередили чутки про месію, ув’язненого в Ченстохові. Їм не вдалося ні з ким зустрітися, не допомогли й щедрі подарунки. Врешті-решт їх вигнали звідти, як шпигунів. Вони повернулися з порожніми кишенями й без жодних новин. Яків їх покарав. Звелів їм стати перед товариством босоніж, у самих сорочках, а потім навколішки просити пробачення в усіх за свою бездарність. Нахман Якубовський пережив це легше, ніж Францішек Воловський. Маріанна Воловська розповідала згодом іншим жінкам, що її чоловік плакав уночі через сором і приниження, хоча посланці нічим не завинили в тому, що сталося. Їм здається, що супроти них став цілий світ, ціла Європа. В’язниця в Ченстохові після всього, що сталося, здається Нахманові затишним домом, тим більше, що Володар тепер може вільно виходити до містечка й навіть на довгі прогулянки до печери. Будь-хто з товариства може з ним побачитися.

Тепер вдень кімната в підніжжі вежі перетворюється на канцелярію. Яків диктує листи до правовірних на Поділлі, у Моравії та Німеччині, розповідає їм про Шехіну, приховану в ясногірській іконі, закликає їх масово хреститися. Тон цих листів з місяця на місяць стає дедалі апокаліптичнішим. Іноді в писаря — Якубовського або Чернявського — під час писання тремтить рука. Вечорами ж канцелярія перетворюється на світлицю, схожу на ту, що була в Іваному. Після наук залишаються обрані, і починається «гасіння свічок». Одного осіннього дня 1768 року під час ритуалу починають грюкати отці-пауліни, аж доки не вивалюють двері світлиці. В темряві, однак, не видно майже нічого. І все ж того, що вони таки побачили, достатньо, аби наступного дня настоятель викликав до себе Якова під конвоєм і заборонив йому приймати в себе будь-кого, крім найближчих родичів.

— Жодних більше жінок у монастирі, жодних молодиків, — каже настоятель і затуляє обличчя руками.

Якову знову заборонено виходити в містечко. Але, як воно часто буває, поступово ця заборона — не без впливу щедрих пожертв — стає дедалі менш категоричною. Часи стають непевними, і настоятель велить зачиняти браму монастиря на цілу ніч. І лише хвороба Хани так зворушує його, що він дозволяє їй та дітям цілодобово перебувати в офіцерській кімнаті.

Про те, що щось діється на Поділлі, біля турецького кордону, вони довідуються від Яскера Королевського, шурина Павловського, який кружляє з листами Поділлям і пильнує. Його батько, який шиє намети в Королівці, — дивна річ — отримав від польських панів велике замовлення. Це, вочевидь, означає одне: готуються великі рухи військ. Невдовзі Рох підтверджує слова Яскера: в містечку Барі почалося шляхетське повстання проти короля, який веде перемовини з Росією. Рох зворушено розповідає, що на знаменах повстанців, званих конфедератами, зображена наша Матір Божа з Ченстохови — та сама, з темним обличчям і Дитятком на руках, — і носять вони плащі з хрестами і чорним написом: «За віру і свободу». Кажуть, королівське військо, вислане проти конфедератів, або відступає перед їхнім релігійним запалом, або переходить на їхній бік. Рох підшиває надірвані ґудзики старого мундира і пуцує зброю, як і всі вояки гарнізону. Під мурами монастиря складають каміння, лагодять порослі бур’янами бійниці.

Сонну досі Ченстохову починають наповнювати євреї-втікачі з Поділля. Там вибухнуло гайдамацьке повстання, і вже почалися погроми. Тож