Слава Світова - Теплі історії в конвертах

вам сказати, це було нелегке завдання на кожному з його етапів, але книга, хоч трохи й попсована, потрапила за адресою. Я відчувала себе супергероєм, шпигуном і собакою одночасно, бо ви ж у курсі, що киці зазвичай не носять речей у зубах.

— Блакитний замок. Люсі Мод Монтгомері, — прочитав Він уголос, узявши до рук книгу.

— Мур-р-р, — підтвердила я й умостилась у Нього на колінах, аби нікуди не втік, а докладніше вивчив знахідку.

На жаль, візитівку Він не знайшов. Тобто знайшов, але не відразу: вона лишалася всередині книжки на бозна-якій сторінці, поки Він читав про Валансі та її пригоди.

— Що за дивне ім’я? — пробуркотів він якось, на що я невдоволе-но нявкнула:

— На своє подивися... Андрій!

Читав Він повільно. Точніше, рідко. На знаходження візитівки ми витратили майже два тижні. Тим часом господиня схвильовано шукала зниклий скарб, жалілася на домовиків і допитувалася про істину в мене. Але я була невблаганна. І терпляча.

Нарешті Він зателефонував.

— Це я. Слухаю вас, — сказала вона у слухавку. — Так, це моя книга. Як ви її знайшли?.. Ой, дійсно?.. А де ви мешкаєте, перепрошую?.. А я у двадцять сьомому! Це ж треба, ми — сусіди!.. Так, зараз удома. Зустрітися? Навіть не знаю.

Тут я вирішила втрутитися й заходилася тертися їй об ноги натякаючи: «Навіть не смій відмовлятися!»

— Валанасі, припини! — гукнула вона. — Ой, вибачте, то моя киця. Ага, так і звати... Ну, це ж моя улюблена книжка... У вас також є кицька?.. А як її звати?.. Ой. і моя також незалежна! Треба їх познайомити, як уважаєте? — засміялася вона, взуваючи черевички й шукаючи очима ключі від дверей.

Я бачила крізь вікно, як вони зустрілися в сутінках нашого двору. Він одягнув свій красивий шарф. Вони стояли, тримаючись із двох боків за книжку, досить довго, аби я зрозуміла, що моя робота виконана й більше жодних листів писати не доведеться.

Дар’я Дмитрів. Скуштуй моєї кави

Крізь сон чую, як за вікном уже активно шумлять машини, гадаю, година сьома. На кухні щось дзенькає... О, це вже синочок Гордік добрався до улюбленої шухлядки із чайними ложечками й по одній їх викидає (чомусь лівою рукою). Намацую порожню, але ще теплу частину ліжка — сьогодні чоловік точно потішить смачним сніданком. Час починати день!

Твердо вирішила: відсьогодні стати флайледі — літаючою домогосподаркою, усе встигати, мати гарний вигляд, більше відпочивати. Найперше правило цієї системи я добре запам’ятала — це бути вдома такою, неначе чекаєш гостей. Добре, спробую змінити велюровий костюм на щось відповідне. Почимчикувала до гардеробної (до речі, домашні капці теж рекомендують замінити повноцінним взуттям на шнурівці), а там. є все! Усе, окрім того, що зараз треба (звична ситуація, навіть не загострюємо увагу). Модельні сукенки висіли осторонь, ніби докоряючи, що я частенько про них забуваю, збираючись на прогулянку з дитиною. Боже, ти почув молитви мого чоловіка, і я таки визнаю, що в мене їх удосталь, хоч і не багацько, як переконує мене коханий. Ділові жакети, блузи, усе взуття на підборах. Вирішивши, що гардероб не готовий бути помічником справжньої флайледі, я скоренько «запакувала» Гордіка в коляску (добре, що він ще із задоволенням у ній сидить і є можливість не лише носитися дитячими майданчиками, а й вирішувати свої справи). Нашвидкуруч зібралася сама, похапцем склала список продуктів на вечерю та й гайнула до магазину за новим «правильним» домашнім одягом.

Купила дві сукні, але дорогою додому встигла переконати себе в тому, що домашню можна зробити із тих, що вже є. А от святкові -ніколи й нікому не завадять. Тепер я повністю готова до генерального прибирання — макіяж, зачіска, сукня. Усе за системою.

Останнім часом, коли дитина навчилася діставати все звідусіль, такі прибирання стали моєю не основною, але постійною «розвагою». Мій внутрішній перфекціоніст не давав мені життя. Тому зробила каву зі шматочками маршмеллоу, сіла розмірковувати над планом прибиральних дій.

Синочок тим часом дістався до шафки з моїми «скарбами». Тут живе серія «Теплих історій», дитячий щоденник, записник із віршами, старий фотоальбом, набір кольорових олівців, штампи, листівки для посткроссингу, колекція поштових марок і ще багато дрібничок, без яких важко взагалі уявити мене.

Дерев’яна скринька, прикрашена декупажем у стилі шебі-шик, облаштувалася окремо від усього. Вона була особливою частиною мого скарбу, адже саме в ній зберігаються листівки з усього світу. Дістаю й показую Гордійчику:

— Дивися, ця листівка з Китаю, а ця, із кумедним слоником, — із Африки, а ось ця незвичайна кругла — із Франції, а це привітання з Новим роком прибуло з Канади... Поглянь, мої улюблені з Фінляндії, із життєрадісними бабусями Інґе Лук. Кожна ілюстрація наче промовляє: «Зупинися! Досить бігти стрімголов! Живи тут і зараз! І почни, нарешті, любити те, що маєш, адже життя таке швидкоплинне.»

Цікаво перечитувати, передивлятися, а деякі навіть пере.нюху-вати, намагаючись уловити запах чужоземної країни.

Посткроссинг навчив мене із завмиранням серця заглядати в поштову скриньку (а це, між іншим, у сучасному світі видається досить дивним). Чекати звістку від незнайомця і щиро, по-дитячому радіти кожній поштівці, аби потім відправити невідомому адресату свою листівку. Скільки їх у мене? Скільки тут думок, людей, почерків, побажань? Цілий світ у моєму декупажному ящичку.

Маленька ручка висмикнула з окремого стосу листівку й миттєво потягнула її до ротика, аби скуштувати кутик яскравої картонки.

Забираю, усміхаючись. Вона незвичайна, із підписом «Твоя Я». Дістаю інші, вони теж від Насті з Білорусі. Малеча явно зацікавилася можливістю спробувати на смак більше посткардів. Беру Гордіка на руки й намагаюся забрати з рученят конверти, однак не вдається.

Знаходжу найпершу поштівку від моєї білоруски, потім ще одну і ще... Перечитую — не можу відірватись. Як легко й невимушено вона пише, як кожним словом вірить мені, як щиро цікавиться моїм життям, як відверто довіряє свої думки. Так не напишеш у Мережі, не відчуєш настрій за почерком, це зовсім інше. Зовсім. А ми ж навіть ніколи не бачились!

Гордік дістає ще одну листівку, в якій моя Настя вітає мене з народженням сина. А ще — питає про мої плани на осінь. Це остання листівка, на яку я не відповіла. Закрутилася? Забула? Відключилася? Нечемно. Сьогодні ж напишу відповідь.

Починаю писати лист. Подумки. Прибирання ж ніхто не відміняв. Дістаю праску, знімаю білизну.