Слава Світова - Теплі історії в конвертах

«Настю, ти не уявляєш, скільки всього сталося зі мною за цей час! Сьогодні ми вперше годували качечок біля озера, яке я раніше бачила мигцем лише дорогою на роботу. А вчора зустріли кумедного білого песика породи самоїд, їх ще називають “найтепліши-ми няньками у світі” за любов до дітей. І це правда!

Не знаю, Настю, хто сказав, що бути мамою нудно? Хто вигадав, що бути вдома погано? Нещодавно освоїла плетіння спицями (моя мама дуже вправно це робила, а от я ніяк не могла знайти часу, аби навчитися). А ти вмієш плести?»

Прасовані речі посортовано, поскладала їх на полички. Узялася за протирання пилу.

«Нарешті я читаю не лише в метро... Виявила в собі художній талант, уявляєш? До того ж ми із подружками раз на місяць улаштовуємо день мистецтва. Відвідуємо музеї, виставки, презентації, май-стер-класи».

Починаю готувати вечерю. Із півторарічною дитиною, якій усе треба бачити й контролювати, не завжди виходять кулінарні шедеври. Мені здається, завдання для учасників шоу «Майстер Шеф» інколи — ніщо, як порівнювати з приготуванням смаколиків із дитиною на руках, під ногами, на столі. Помічник у мене ще той!

«Знаєш, я завжди пишу, коли в нашого «енерджай-зерика» сідають батарейки й він засинає. Цілую його, милуюся. Запах маленької дитини не порівняти із жодним найсолодшим парфумом світу. Потім бажаю солодких снів коханому (він звик, що я сова й пік моєї активності припадає на ніч). Дістаю білі аркуші, підточую олівець, готую каву зі шматочками маршмеллоу. Кава дуже смачна, хотілося б, щоб і ти відчула її аромат. Здається, я тобі це вже писала. Уночі. Лише так мені пишеться...»

День пролетів у роздумах, у спогадах усього, що відбулося з тих пір, коли я стала мамою. Як змінилися ми, змінилося житло, відчуття затишку, якими стали слова молитви, коли просиш не для себе, коли немає потреби ображатися чи тримати зло.

У квартирі смачно пахне, ми з Гордійчиком чекаємо з роботи татка. Хлопченя зустрічає його голосним писком, він ще не знає про «подарунки від зайчика», не знає смаку цукерок, а щиро сумує. Це так зворушливо...

— Знаєш, така дивна листівка тобі прийшла, — усміхається коханий із порогу та виймає з кишені лист.

Знайомий почерк: «Колись я обов’язково скуштую твоєї кави. Твоя Я».

Віоліна Ситнік. Любов змiнює все

Сьогодні Люба дивилася на світ так, наче бачила його вперше. Від тієї краси аж тиснуло в грудях. Про свої почуття хотілося кричати, натомість вона тільки усміхнулася новому дню однією зі своїх найрадісніших усмішок і вискочила на вулицю.

Коричневі ковбойські чобітки весело вистукували бруківкою, а широка циганська спідниця з воланами й пишними складками тихо шурхотіла в унісон, ледь не підмітаючи тротуару. Дівчина крутила головою навсібіч, ніби силуючись закарбувати в пам’яті ці миті, від чого її кучері, такі схожі кольором на тендітні лісові гриби — лисички, сховані в осінньому листі, жваво підстрибували. Сміх рвався з Любиних грудей, та вона, притуливши долоні до вуст, лише беззвучно хихотіла, щоби не викликати здивування в перехожих. Атож, їм же так важко зрозуміти, що життя нам дається лише раз і витрачати його на постійне буркотіння й незадоволення — це звичайнісіньке марнування його.

Від сонечка, яке не по-осінньому припікало, Любі захотілося зірвати з шиї барвистий шалик і розстібнути пару ґудзиків на пальті теплого медового кольору, рясно прикрашеному етнічними орнаментами та аплікаціями. Минаючи модні паби й розкішні ресторани Старого міста, вікна й двері яких у цей час були ще наглухо зачинені, дівчина між двома такими з подивом виявила невеличкий просвіт, де розкинулася тераса крихітної кав’яреньки. Люба різко зупинилася й огляділася: три столики, накриті білосніжними скатертинами, із букетом свіжих квітів на кожному, так і вабили присісти за один із них і скуштувати чогось смачненького. А позаду, просто на стіні, висів дивовижний малюнок величезного кавового дерева, на якому пустувало кілька чорних котів. На вивісці, де зазвичай пишуть, чим особливим може поласувати відвідувач, значилося: «Шукаєте вуличної магії? Тоді вам — до нас!»

Люба неспішно витягла з величезної сумки, прикрашеної кольоровими намистинами, помпонами, плетеними шнурами, тасьмою й бахромою, гаманець, порахувала гроші, вдоволено мугикнула і ступила крок у напрямку, де роздавали вуличну магію.

Тільки-но сіла за столик, перед нею миттю з’явилася офіціантка з бейджиком, на якому було зазначено: «Віра». Люба витягла із сумки потертий блокнот і швидко написала в ньому: «Мені, будь ласка, американо й величезний шматок гарбузового пирога».

Дівчина вмостилася зручніше на стільці, підставила обличчя, рясно вкрите веснянками, сонечку і з задоволенням потягнулася, наче та киця на осонні. У голові роїлося стільки слів і думок, їй так хотілося ними поділитися з людьми, але це вкрай важко зробити, коли ти... німа.

Минуло не так багато часу, як за сусідній столик усівся хлопець. Зробивши замовлення, він спочатку почав щось клацати у своєму телефоні, а потім крадькома спостерігати за красунею офіціанткою. І стільки в його погляді було захоплення! «Підійди до неї! Познайомся!» — хотілося кричати Любі. Натомість вона розгорнула блокнот і почала щось старанно виводити на чистому аркуші. Офіціантка Віра, принісши каву, приязно усміхнулася до дівчини і промовила:

— Пишете листа? Чомусь нині люди так рідко пишуть справжні листи. Усе есемески та імейли... А де ж справжні емоції та почуття? Віртуальність уперто витісняє реальність. Сумно.

У ту мить Люба зрозуміла, як достукатися до людей.

Допивши каву, дівчина підійшла до Віри, яка щось зосереджено записувала, не помічаючи нічого навкруги, ледь торкнулася її руки і простягнула папірець: «Коли я піду, передайте, будь ласка, тому юнакові листа. Щиро дякую!» Люба вийшла на тротуар, ще раз озирнулася й подумала: «Що ж, перевіримо вашу вуличну магію.»

А за півгодини юнак, що сидів неподалік, та офіціантка весело сміялися й домовлялися про перше побачення. А поруч лежав лист, написаний Любою поспіхом та від усього серця:

«Днями отримала листа. Справжнісінького, паперового,