Слава Світова - Теплі історії в конвертах

Я відразу зрозуміла, що Він — те, що треба! Ну, хіба що поміркувала кілька місяців, бо вважала Його невдахою, не вартим нашої уваги, але з часом Він переконав мене у відповідності давно створеним мною стандартам.

Однак почати слід із того, що ми з моєю господинею мешкаємо разом уже шість років. Вона симпатична, добра та чуйна, не надто розумна, проте для мене, так чи інак, найкраща, бо — Моя! А ще Вона самотня: окрім мене, у Неї фактично нікого немає в цьому великому місті, де я знаю лише два будинки з п’ятьма під’їздами та їхні околиці, а Вона — набагато більше, бо майже щодня пропадає на добрих десять годин на якійсь міфічній роботі. Вона любить осінь, складати паперових журавликів і читати, — навіть назвала мене Валансі, на честь героїні своєї улюбленої книжки (до речі, я кицька, якщо хтось не зрозумів). Я знаю, що їй, як і мені, часто хочеться обіймів і щоби хтось наливав Їй молоко або якусь гарячу гидоту, на зразок чаю чи кави. Однак ніхто не пригортає її до себе й не приносить смачненького. Це не тому, що Вона не гідна, просто не зустріла нікого підхожого. А от я — зустріла!

Він переїхав до сусіднього будинку півроку тому. Симпатичний, добрий і чуйний, не надто розумний, що типово для людей, і самотній. Тобто просто створений для Неї!

Я помітила Його на одному зі своїх звичних літніх моціонів і стала спостерігати. Він порався з ремонтом, вітався із сусідами та їздив на своєму страшнючому авто, яке одного разу мало не розчавило мене, як комаху. Він також помітив мене й навіть почав вітатися, намагаючись угадати моє ім’я. «Ні, — подумала я, — нічого в тебе з того не вийде, любчику!» — але чомусь потерлася об Його ноги.

Із Його рук часто випадали ключі й пакунки, та й в отих пакунках був самий вегетаріанський непотріб, утім, руки були приємні, теплі, а голос такий, що хотілося муркотіти. І коли одного разу ми зустрілися біля Його під’їзду, а Він раптом дістав із кишені шматочок ковбаски, що припас для мене, я зрозуміла, що Він — те, що треба!

Однак познайомити їх було доволі важко. Вона тікала на роботу рано-вранці, аби повернутися до темряви, бо страшенно її боялася, а Він неспішно сідав за кермо о пів на десяту й повертався іноді досить пізно, тож звести їх у дворі в мене ніяк не виходило. Заманити когось із них у гості до іншого також не склалося: Він за мною просто не йшов, а Вона, замість того щоби забігти услід за своєю кицею до Його під’їзду, схопила мене на руки й, несучи додому, назвала «дурненькою приблудою»! Мене!!! Я ображалася чотири дні.

Тоді я й вирішила писати листи! Почала з Нього, бо, як мені здавалося, саме чоловік має стати ініціатором знайомства. Тим більше вже почалася осінь, і Він одягнув гарний довгий шарф: якщо такий красень прийде до моєї господині, Вона точно оцінить!

Мені пощастило: коли я шукала спосіб, аби написати листа, Він саме пофарбував плінтус і поруччя в під’їзді. Тож я притягла на третій поверх газету зі смітника та поклала її перед Його дверима. Далі я заходилася виписувати лапками, які тицяла у фарбу на плінтусі, її ім’я та адресу.

«Таня» в мене вийшло пречудово, а от номер будинку та квартири довелося натупцювати, де влізло, але все одно було досить розбірливо. Тож я задоволено нявкнула й пішла додому, чекати.

Чекала довго. Два дні. За цей час господиня закатувала мене миттям лап від фарби, проте я терпіла, бо сподівалася, що все було не дарма! Проте Він не прийшов.

Коли я повернулася до його оселі, то газету не знайшла. А коли ми врешті зустрілися, лишень почула: «Це ти мені тут красу навела? Мабуть, чекала смачненького? Добре, що хтось газетку підстелив, бо інакше твої сліди так і лишилися б у мене під дверима. Але поглянь, яка красива стежинка з твоїх лапок вийшла на сходах -ніби так і задумано! Ти ж моя художниця!»

«От бувдур...» — подумала я. Але про художницю мені сподобалося!

Наступний лист я вирішила написати їй. Ну, бо Вона ж зі мною мешкає стільки років, хто ще мене так добре зрозуміє?

Я розгорнула Її новий великий записник, узяла в зуби олівець і почала виводити акуратні людські літери. Присягаюся, це був шедевр епістолярного жанру! Я написала про любов і довіру, про спорідненість душ і курячий бульйон, про тепло Його рук і красивий голос, про Його страшне авто і про пікнік за містом, про який ми так давно мріяли! Я навіть зламала олівця, але тепер уже була впевнена, що все буде як слід.

Аж ніяк! Мені ще й вичитали за зіпсований записник і погризений олівець!

Я так образилася, що навіть пішла до Нього. Жити. На три дні.

Ох, знаю, що Вона дуже хвилювалася й, напевно, плакала, але кицька я чи ні? У мене теж є гордість, і ще, як там кажуть, «запасний аеродром»!

До того ж розвідка допомогла зрозуміти, як саме Він живе. Його квартира виявилася більшою на цілу кімнату, і навіть кухня в Нього була просторіша: можна хвилин двадцять ганяти по підлозі маленьку цибулинку! Він виявився привітним господарем, а я об-лаштувала собі кілька затишних місцинок для сну. Щоправда, Він намагався називати мене всілякими примітивними іменами, на що я недвозначно відповідала: «Няв?» — себто «Ти це серйозно?»

Зрештою, я повернулася додому та цілісінький тиждень насолоджувалася життям, бо господиня на радощах заходилася мене бавити й пестити, як малу дитину. «Профілактика, — подумала я, -корисна справа».

Далі я намагалася написати листи Їй — просто на планшеті; Йому — надрукувати на комп’ютері; відправити смс і навіть зателефонувати, але задуми мої провалювалися, а мої любі дурники -дійсно створені одне для одного — нічого не второпали.

«Усе, — вирішила я, — більше не буду!» І вмостилася біля батареї чекати на зиму.

Однак уже наступного дня я помітила, що господиня вкотре читає свою улюблену книжку — ту, де головну героїню звуть, як мене, — Валансі, а замість закладки використовує власну візитівку.

«Воно!» — подумала я і стала готуватися до місії. Треба було, щоби книжка з її візитівкою потрапила до Нього. Для цього слід було цю книжку спочатку сховати, потім непомітно винести з хати, а тоді, власне, доставити за призначенням.

Що