Марія Парр - Вафельне серце

— Мені так шкода! Ми часто навідуватимемося в гості. Я обіцяю. Тут же недалечко.

Решту тижня ми з Леною сиділи кожен у своєму будинку й чекали.

— Ти не хочеш вийти надвір і погуляти з Леною, поки вона ще тут? — кілька разів питала мама.

Але я знав, що ніхто в цілому світі, крім мене, не розуміє Лени. Певна річ, тепер ми не могли гуляти.

Напередодні Нового року ми влаштували в нас удома прощальний вечір, було багато їжі і фейєрверки. Ісак також прийшов. Я не міг говорити ні з ним, ні з Леною. Втім, Лена теж не говорила ні з ким. Вона цілий вечір просиділа з насупленим обличчям, розтягнувши губи в одну лінію. І лише раз ті губи заокруглились, коли дідусь приставив до її щік пальці й придавив, мовби запихав їй у рота карамельку.

Тільки-но приїхав фургон для перевезення меблів, я став біля вікна з канатною дорогою дивитися, як чоловіки, Ленина мама та Ісак виносять картонні коробки з білого будинку. А наостанок вийшла Лена’ Мені було цікаво, чи вони і її виноситимуть, але ні — вона вийшла сама і сіла на заднє сидіння Ісакового авто. Я знав, що тепер мушу показати носа надвір, але спершу забіг у свою кімнату і зняв картину Ісуса.

Лена не дивилася на мене. Між нами було товсте автомобільне скло. Я постукав по шибці й трохи здивувався, коли вона її опустила. Мені вистачило б і маленької шпарини, але ця була саме така завбільшки, щоб я зміг просунути Ісуса всередину. І саме така завбільшки, щоб я зміг сказати «бувай», але, звісно, замала для того, щоб ці слова могла сказати Лена.

— Бувай, — шепнув я ще раз, а Лена взяла обома руками успадковану мною картину й відвернулася в інший бік.

І тоді вони поїхали.

* * *

Того вечора я був настільки засмучений, що не міг собі дати ніякої ради. Мені зовсім не спалося і край. Напевно, тато щось помітив, бо прийшов до моєї кімнати за якийсь час після того, як побажав мені добраніч. Він був із гітарою.

Я не сказав нічого. І тато, сівши край ліжка, теж не сказав. Та за хвилю-другу він кашлянув і почав грати. Він грав мелодію пісні про Трілле, достеменно, як і тоді, коли я був зовсім дитиною. Ця пісня була присвячена мені, й тато сам її написав. Програвши мелодію, він сказав, що сьогодні написав для мене новеньку пісню, яка називається «Сумний син, сумний тато».

— Хочеш послухати, Трілле?

Я ледь-ледь кивнув головою.

І поки навколо будинку завивав зимовий вітер і всі наші спали, тато грав мені «Сумного сина, сумного тата». Я майже його не бачив, адже було темно. Я тільки слухав.

І раптом я зрозумів, навіщо потрібні тати.

Коли він закінчив, мене здушили сльози, і я захлинувся від плачу. Я плакав через те, що в Лени не було тата, і через те, що померла тітка-бабуня, і через те, що мій найкращий друг Лена поїхала, не сказавши мені «бувай».

— Я більше ніколи не підведуся з ліжка!

Ну й гаразд, сказав тато, він мені носитиме їсти, навіть якщо я лежатиму до самої конфірмації. Тоді я заплакав ще дужче.

— Невже я ніколи більше не радітиму? — спитав я.

— Звісно, радітимеш, Тріллуню, — відповів тато і взяв мене на руки, ніби я був немовлям.

Так того вечора я й заснув у татових обіймах, сподіваючись, що ніколи-ніколи більше не прокинуся.

Дідусь і я

Наступного дня я таки підвівся з ліжка.

— Чого мені лежати? — спитав я дідуся, і він повністю зі мною згодився.

— Ні, лежанням, голубчику, нічого не зарадиш.

Однак мені було невесело, хоч вигляд я мав, мабуть, такий, як і кілька днів тому. Я нипав туди-сюди й намагався усміхатися, якщо хтось добре до мене ставився, а вони всі добре ставилися, але мою душу огортав сум. Часом я оговтувався, пориваючись щось робити, й замислювався, як усе так швидко могло змінитися. Ще ж зовсім недавно в Крихті-Матильді було повно тітчино-бабуниних вафель і Лениного галасу, аж тут майже все, насичене радістю, десь пропало пропадом. Ні з ким мені було ходити до школи, ні з ким, окрім Крели, гратися і ні з ким сидіти біля вікна з канатною дорогою. Натомість мені всередині муляв якийсь великий болючий клубок, що ніколи не зникав. Я знав одне: той клубок з’явився насамперед тому, що не було Лени. Тому все змінилося. На дерева більше ніхто не лазив, і ноги не хотіли стрибати. Напевно, вона зробила щось і з їжею, бо мені раптом усе стало несмачним. Байдужки, чи я їв хліб із печінковим паштетом, чи морозиво. Навіть дійшло до того, що я подумав: може, є сенс відмовитися від їжі? Коли я похвалився цим дідусеві, він порадив мені почати їсти варену капусту й пити риб’ячий жир.

— Користуйся моментом, хлопче!

Найкращим товариством у моєму нинішньому житті був тепер дідусь. Він усе розумів і ні до чого не присікувався. Дідусь також нипав туди-сюди й тужив. Усі тужили. Ми тужили за тіткою-бабунею, ми тужили за Леною, а ще ми тужили за Лениною мамою. Проте ми з дідусем тужили найбільше. Цілий день ми тільки те й робили, що тужили, — з тієї миті, як вставали з ліжка, до тієї, як лягали спати.

* * *

Коли минув тиждень і я прожив без Лени першу п’ятницю, ми з дідусем сиділи за його кухоняним столиком і слухали вітер. Я сходив до школи, долаючи дорогу туди й назад сам. Додому з’явився зашмарканий і заплаканий. У хаті був тільки дідусь, він саме варив каву. Мені перепало десять грудочок цукру й півкухлика кави. Дідусь не знає міри. Десять грудочок цукру! Я розказав йому, як збіг день. Хлопці в класі вважали, що в школі стало нудніше, відколи Лена поїхала. В класі стало тихо й нецікаво, і зовсім не так бездоганно, як переконував Кай-Томмі має бути без дівчат. На якусь мить я замовк, розтовкуючи грудочки цукру. Думати тільки про Лену, яка більше ніколи не ходитиме до мого класу, було так сумно, що в мене замлоїло в животі.

— Дідусю, мені страшенно її не вистачає, — врешті-решт пролепетав я і знов заплакав.

Аж тут дідусь окинув мене поважним поглядом і сказав, що тужити за