Марія Парр - Вафельне серце

— Тепер тітка-бабуня на небесах, — сказала мама, коли ми вернулися додому.

Мені то здавалося неймовірним, оскільки домовину закопали в землю на кладовищі.

— Дідусю, невже це правда? — трохи згодом спитав я. — Невже тітка-бабуня тепер на небесах?

Дідусь, вбраний у святковий костюм, сидів у своєму кріслі-гойдалці й дивився кудись перед собою.

— Авжеж, правда, Тріллуню, суща правда. Зараз там ангелам у небі гарно. А ми сидимо тут…

І він замовк.

Тепер Крихта-Матильда перебувала в жалобі. Весь початок листопада видався тихий, дивний і закиданий букетами квітів. Нам не вистачало тітки-бабуні. Коли це якось до нас додому увірвалася Лена, хряснувши нашими дверима так, що задвигтіли стіни, й сказала:

— Хай тобі грець, пора вже виходити надвір і гратися в сніжки. У тебе ж, мабуть, немає струсу мозку?

Вона стояла в стьобаному костюмі й була неймовірно сердита.

І ми заходилися гратися в сніжки, Лена і я. Загалом у нас непогано виходило. Потім мені заманулося зайти до Лени, адже я хтозна-коли в неї був.

— Тобі не можна, — твердо сказала вона.

Я страшенно здивувався, але в моєї сусідки був такий рішучий вираз обличчя, що я нічого не допитувався. Може, вона тримала вдома в таємниці велетенського різдвяного подарунка?

* * *

Настало Різдво й цього року, але все було інакше, оскільки в нас не гостювала тітка-бабуня. Ніхто не сидів на її місці за столом, ніхто не розгладжував і не згортав паперу з-під різдвяних подарунків і не казав, що негарно викидати такий красивий папір, ніхто не співав скрипучим старечим голосом, коли ми водили навколо ялинки танок, і тепер уже мамі довелося збирати нас біля різдвяних ясел і читати Євангеліє про народження Ісуса Христа. А я не отримав плетеного светра. Можете собі уявити, як мені стало сумно!

Аж увечері до нас навідалась Лена, щоб привітати з Різдвом. Ми гайнули до вікна з канатною дорогою. Я помітив, що Лена зсунула в своїй кімнаті штори. Що саме вона від мене там приховувала? Якщо вона подарувала мені на Різдво звичайнісінькі футбольні щитки, то нічого такого там не могло бути. Уже минуло майже два тижні, відколи я заходив до Лени.

— А небо вище зірок? — спитала Лена, перш ніж я встиг щось спитати.

Я глянув угору й сказав, що, напевно, вище. Тітка-бабуня, мабуть, там разом із ангелами й

Ісусом. Вона, очевидно, подарувала їм усім на Різдво плетені светри.

— Тепер у них, напевно, свербить між крилами, — сказав я. — Цебто, в ангелів.

Та Лена, здається, не співчувала ангелам.

— А ще вони, мабуть, наминають вафлі, — відрубала вона.

Потім мені спало на думку: я ще дечого Лені не розповів.

— Я маю спадок. Мені дозволили вибрати особисто для себе в будинку тітки-бабуні якусь річ.

— Тобі можна було вибирати між усіма речами? — перепитала Лена.

Я кивнув головою.

— І що ж ти вибрав? Канапу?

— Я вибрав картину з Ісусом. Вона висить над моїм ліжком. Тож тепер я вже не боятимуся.

Лена довго мовчала. Я думав, що вона кепкуватиме з того, що я не вибрав канапи чи якоїсь іншої великої речі, але вона не кепкувала. Лише вткнулася носом у шибку й зробила чудернацьку гримасу.

Найсумніший день у моєму житті

Я думав, що тепер, коли тітка-бабуня померла, має минути багато-пребагато часу, аж поки щось іще трапиться. Та не так сталося, як гадалося.

— З тобою все гаразд, Тріллуню? — спитала мама на третій день Різдва.

Вона підсіла до мене, коли я мастив на скибку хліба печінковий паштет, збираючись вечеряти.

— Так, — відповів я і всміхнувся.

— Але тепер, коли Лена звідси поїде, тобі, синку, стане самотньо.

Здавалося, шматок хліба застряв мені в горлі.

— Куди поїде? — спитав я, не дихаючи.

Мама витріщилась на мене, мов на якесь велике диво.

— Хіба Лена не казала, що вона звідси їде? Вони кілька тижнів тільки те й роблять, що пакують речі!

Мама була геть налякана. Я намагався проковтнути шматок хліба, але він просто стояв мені в горлі. Мама взяла мене за руку й міцно її стиснула.

— Мій маленький Трілле. Ти хіба не знав?

Я похитав головою. Мама ще дужче стиснула мені руку. А оскільки я не міг видобути з себе ані слова, то розповіла, що Ленина мама ще з півроку має походити в художню школу, якої вона не закінчила перед Лениним народженням. Недавно вона дізналась, що її знов прийнято до школи, і тому вони перебираються до міста. А житимуть у Ісака. Далебі, невдовзі у Лени буде пристойний тато.

Я сидів, тримаючи в роті шматок хліба з печінковим паштетом і не міг його ані ковтнути, ані виплюнути. То Лена збиралася звідси поїхати? Спакувати речі й поїхати, нічого мені не сказавши! Я бачив, що мама через мене дуже засмутилася. Ще б пак!

То ось чого мені не можна було заходити в будинок! Я так рвучко підвівся, що перевернув кухняного стільця, тоді застромив ноги в Маґнусові черевики й ляснув рукою по живоплоту, минаючи ту кляту дірку. Було так темно, що я перечепився на Лениних східцях і поперхнувся шматком хліба з печінковим паштетом. Закашлявшись, я розлючено відчинив двері, так як їх звичайно відчиняла Лена, і потупав усередину.

Всюди стояли картонні коробки. З-за однієї з них вигулькнула сторопіла Ленина мама. Ми стояли й дивились одне на одного. Раптом я збагнув: не знаю, що казати. Картонні коробки були дуже химерні. Ленин будинок змінився до невпізнання.

Лена сиділа на кухні, але не вечеряла. Я почимчикував просто до неї. Насправді я думав крикнути, як вона сама завжди робила. Мені хотілося крикнути так, щоб у напівпорожній кухні розляглася луна: не можна їхати, нічого не сказавши! Я розтулив рота, щоб прокричати ці слова, однак у мене нічого не вийшло. Лена також була якась не така, як раніше.

— Ти їдеш? — урешті-решт прошепотів я.

Лена обернулась і глянула у вікно. Там відбивалося моє зображення. Ми дивилися одне на одного в темній шибці, а потім Лена підвелася й прослизнула проз мене. Вона зникла в своїй кімнаті й тихо зачинила двері.

Ленина мама випустила з рук усе, що тримала.

— Ти цього не знав, Трілле? — спитала вона й подивилась на мене ще наляканіше, ніж моя мама.

В її косах заплутався клаптичок липкої стрічки. Переступивши картонні коробки, вона пригорнула мене до