Марія Парр - Вафельне серце

— Розумієш, Тріллуню, якщо хтось сумує через те, що йому не вистачає якоїсь людини, то це означає, що хтось ту людину любить. А любити когось — найкраще в світі почуття. Ті, за ким ми тужимо, живуть у нашій душі. — Він гупнув себе кулаком у груди так, що аж хруснуло.

— Ох… — мовив я, витираючи рукавом очі. — Але я, дідусю, не можу гратися з людиною, яка живе в моїй душі, — зітхнув я і також гупнув себе кулаком у груди.

Дідусь важко похнюпив голову, він мене зрозумів.

Ми більше нічого не говорили, дідусь і я. Вітер гуляв довкола будинку і зчиняв чималенько шуму й шелесту. Мені не хотілося виходити надвір і самому кататися на санчатах.

Коли я піднявся нагору, мама приготувала мені на обід мою улюблену страву. Це вже втретє за тиждень. Мабуть, треба було б сказати, що мені вона не смакує, але нехай уже буде так. Умостившись у ліжку, я відчув, що мої усміхальні м’язи розтягнуті. Вони були геть виснажені.

— Боженьку ти мій, поверни мені відчуття смаку, — попросив я.

Сумний клубок у животі не давав мені спати. Зате я лежав і слухав негоду за вікном. Раптом щось стукнуло в шибку.

— Поможіть, — перелякано промимрив я й сів у ліжку.

Тут стукнуло ще раз. О, якби ж я мав над ліжком Ісуса! І тільки-но я зібрався бігти до мами й тата, як хтось голосно зашепотів:

— Та відчини вікно, телепню!

Я скочив додолу й кинувся до вікна.

Надворі стояла Лена. Посеред ночі.

— Хай йому грець, мені треба було розбити шибку, щоб ти почув, — роздратовано сказала вона, коли я відчинив.

Мені відібрало мову. Лена стояла під моїм вікном із рюкзаком за плечима і в плетеній шапці на голові, і коли б я не бачив її сто років, однак упізнав би. Вона також якусь мить мовчала. Тільки дивилась на мою піжаму.

— Холодно, — нарешті сказала вона.

Трохи згодом ми сиділи на кухні й пили тепленьку воду. Нічого безшумнішого не спало нам на думку. Лена й досі була в шапці. За кілька годин перебування надворі вона почервоніла й так змерзла, що цокотіла зубами.

— Я перебираюся в повітку, — мовила вона.

— В повітку? В нашу повітку?

Лена кивнула головою. А тоді з її горла вирвався схлип. Я бачив, як вона щосили боролася сама з собою, щоб видаватися звичайною. Цілу годину вона просиділа з таким химерним виразом обличчя, але врешті-решт усе-таки з її очей линули сльози. Вона заплакала. Лена Лід, яка ніколи не плакала!

— Лено, — озвався я, ледь-ледь торкаючись її щоки.

Я не знав, що мені ще зробити. Мабуть, було б непогано, якби вона почала тарабанити або ще щось таке, що мене по-справжньому втішило б.

— У тебе є спальний мішок чи немає? — трохи невдоволено спитала вона.

— Є.

Коли я тієї ночі знов улігся в ліжко, то був єдиний, хто знав, що моя найкраща подруга повернулася в Крихту-Матильду. Вона лежала, закутавшись у ковдру, в спальному мішку на сіні в повітці. І хоч лежати на самоті в темній повітці було страшно, але спала вона, либонь, як убита, бо поруч із нею в сіні покоївся Ісус. До жодної такої таємниці я досі не був причетний. І ще ніколи так не радів.

Падіння з санчат, подвійний струс мозку й летюча курка

Наступного ранку я не відразу згадав, що сталося вночі. Мене просто переповнювала радість. А як згадав, то подумав, що мені все приснилося. Я скочив з ліжка. Вітер угамувався, фіорд був блакитний і блищав, мов дзеркало. Я ще зроду не бачив такого сяйва снігу, сонця й моря.

Коли я зійшов донизу, мама говорила по телефону. Ніхто не помітив, як я вибіг надвір. Я гайнув до повітки. Було так холодно, що калюжі взялися кригою, а моє серце стукотіло так легко, що мені здавалось, я зможу полетіти, якщо тільки спробую.

Тоді, як надворі стоїть така прекрасна година, сонячне проміння освітлює всю повітку. Всередині було ясно, ніби в церкві. Я пробрався аж у куток, де спала Лена. Подалі від дверей, за купою сухого сіна. Долі лежали спальний мішок і ковдра. А також картина Ісуса. Однак Лени не було.

— Лено, — перелякано прошепотів я.

А що як мені це все-таки приснилося?

— Я тут, — згодом відповіла вона.

Я глянув угору. Під самою стелею, на бантині сиділа Лена. А потім стрибнула вниз.

Вона падала, падала й гепнулася біля мене на сіно, навіть не дуже й забилася. Я усміхнувся. Лена також.

— Я можу все, — гордо сказала вона. — Мені в цьому році доводилося стільки разів падати з висоти, що я вже звикла. Ох, яка я голодна!

Дорогою з повітки до будинку я подумав, що можна підсмажити яєчню. Це дуже непогана штука для тих, хто втік із дому. Дідусь, що порався в хліву, глянув на мене й трохи сторопів.

— Який веселий хлопець!

— Та треба спробувати усміхатися, якщо надворі така гарна погода! — кашлянув я.

Навіть дідусь не має про це нічого знати!

Мама вже не говорила по телефону. Вони з татом сиділи в кухні за столом. Парувала кава, і вранішнє сонце освітлювало всю кімнату.

— Трілле, а сядь-но сюди, — сказала мама.

Мені не хотілося, однак я сів. Батьки звели на мене серйозні погляди.

— Щойно я говорила з Лениною мамою. Рано-вранці вона виявила, що її ліжко порожнє.

Я став крутити тарілку.

— Ти знаєш, де вона? — спитав тато.

— Hi, — відповів я й почав розмішувати кашу.

Надовго запанувала тиша.

— Трілле, — зрештою озвалась мама, — Ленина мама страшенно налякана. Всі шукають Лену. Поліція також. Ти знаєш, де вона?

— Ні! — скрикнув я і вдарив кулаком по столу, бо тепер уже так розлютився, що міг розтрощити будинок!

Ніхто не забере Лену назад у місто! Якщо всі поліцаї з усього світу з’їдуться в Крихту-Матильду, то й тоді Лена нікуди не поїде. Не тямлячись від люті, я погупав з кухні. Чого тільки дорослі не вигадають! Це ж треба — тягати за собою сюди-туди дітей проти їхньої волі!

Я розумів, що її почнуть шукати. Ох, чому все має бути так складно?! Невже немає надійного сховку? Я подумки перебрав усю Крихту-Матильду і не згадав жодного такого місця.

— Хатина в горах, — зрештою промимрив я собі під ніс.

Хатина в горах — саме те, що